Глава 41

Таємні зустрічі з Рейном було складно влаштовувати. Селестіна хоч і пробувала тримати дистанцію, відтягувала дзвінки, переносила зустрічі, але щоранку прокидалася з тим самим відчуттям – хоче його бачити, хоче відчувати, що він десь поруч, бо літо закінчувался, і якщо в цій історії й справді є місце казці, то повинен з’явитися той самий принц, який врятує, поверне їй голос і витягне з цього зачарованого кола.

Несподівано для себе вона зрозуміла, що зустрічі з Клео теж прив’язують. Дівчинка обіймала її так, ніби знала всі її страхи, і гралася з нею так, ніби могла зцілити без жодного слова. Клео вміла розуміти її.

Того вечора мала бути остання зустріч з Клео на тижні. Валентина не було, лише нянька, що пішла купувати продукти, і Селестіна, яка тримала Клео за руку у дитячій кімнаті торгового центру. Валентин зробив це місце безпечним: охоронці дівчинки стояли біля входу, а сама зала була майже порожньою.

Клео, розкута і весела, стрибала в басейн із кольоровими кульками, кликала її, і врешті потягнула Селестіну за собою. Та спершу пручалася, але за мить уже сміялася вголос.

Клео, наполовину занурена в кульки, завмерла, подивилася на неї широко розплющеними очима й сказала:

– Ти смієш-шся… але не говориш.

Селестіна кивнула. З дівчинкою було простіше спілкуватися не словами і не на папері, а швидкими малюнками, маленькими замальовками, якими вони обмінювалися. І в цьому було щось таке, чого їй дуже бракувало з дорослими – простота, довіра і відсутність потреби щось пояснювати.

Коли залишали дитячу залу, то дівчинка знайшла серед м’яких іграшок невеликий іграшковий мікрофон, майже пухнастий. І Селестіна ладна була охнути, як гарно та заспівала раптом. Вперше не мугикання, а пісня. Талановита крихітка. 

Серед ночі, коли зустріч з Клео закічнилася, а місто спало, їй нарешті вдалося вирватися й доїхати до Рейна. Вони зустрілися за містом, на пагорбі, звідки нічне світло лягало на дахи будівель і все місто наче на долоні. У грудях різко стиснулося, коли вона побачила Рейна під самотнім ліхтарем. Його силует був чітким, майже гострим, а в руці він тримав одну-єдину квітку піону.

– Це не побачення, – почав тихо. – Жодних поцілунків.

Селестіна підійшла ближче, взяла з його руки квітку. У пальцях пробігло легке поколювання, і вона знала – він теж це відчув.

Рейн простягнув руку. Вона вагалася лише мить, потім поклала свою в його долоню, стискаючи піон в іншій руці так, що хотілося зім’яти його, сердилася.

Темрява навколо ніби зсунулася, і вони опинилися в потоці коротких уривчастих спогадів. Селестіна не могла сфокусуватися, не знала, куди саме впустити його, що дозволити побачити. Єдине тепле, за що чіплялася, була Клео. Вона виринала звідусіль – так сильно до душі припала ця дівчинка.

Рейн мав спантеличений напружений вигляд, коли виринув перший спогад: Клео веде Селестіну за руку коридором, зупиняється і щось швидко шепоче. Наступний – дівчинка малює за столом, а Селестіна вибирає з коробки й подає їй потрібні олівці, і та вдячно сміється очима, розповідає історії. Потім ще один: Клео захоплено розповідає про те, як тато купував їй собаку, але його обдурили й підсунули морську свинку. Далі – короткий дитячий лепет про зимові канікули. І – кольорові кульки: вони з Селестіною стрибають у басейн разом, кульки сипляться з боків, і Селестіна сміється по-справжньому.

Валентина вдалося приховати – він жодного разу не промайнув.

– Селестіно… – Рейн стис її руку. – Ти смієшся.

Він дивився не на неї теперішню, а на ту із спогаду – з розсипом кульок у руках і м’яким, чистим сміхом, а поруч Клео, яка махає руками й сяє від радості.

Селестіна теж стисла його руку – бо хотіла цього. Ледь помітно кивнула.

– Ти смієшся, – повторив він тихіше. – Але ця дівчинка… Вона така щаслива поруч із тобою. І водночас… жодного разу не засміялася. Хто вона?