Глава 37

Гудіння телефону прорізало тишу. Вона швидко глянула на екран – повідомлення від Валентина:

«Естель, ви більше не навідуєтеся до лікаря, якого я вам порадив? Все гаразд?»

Якраз сіли в авто Рейна. Селестіна відволіклася на повідомлення і задумалася, і Рейн обережно нахилився до неї, сам пристебнув її ремінь. Легкий дотик рукава, звук «клац» – усе було тихим і м’яким. Він завів авто, пальці впевнено лягли на кермо. Рейн був теплий, мов осіннє сонце в останні дні бабиного літа. Холод ішов тільки від Селестіни, зсередини. 

Рейн мовчав. І добре, бо вона не витримала б зараз навіть одного погляду, навіть невинного «хто це».

Відповіла на повідомлення потай і швидко, одним пальцем, притримуючи телефон під кутом, щоб він не бачив:

«Була дещо заклопотана. Але обов’язково навідаюся. Дякую за нагадування, бо геть забулося. Ліки п’ю».

Збрехала і не кліпнула. Бо ліки їй здавалися підозрілими, а лікар втомлював занудним монологом про здоровий спосіб життя… це не лікування. Про всяк треба було навідатися, бо ж з Рейном наче все…

Студія теж позбулася від Рейна… навіть якби цього Селестіна не зробила, то все зробив за неї Альберт…

Наче прочитав думки, почав: 

– Ми можемо продовжити сеанси, але так, щоб твоя студія після цього до тебе не чіплялася. 

Написала в нотатках на телефоні: 

«Я не буду платити за зустрічі з тобою».

– Гроші мені не потрібні за допомогу тобі. І ми нікому не скажемо, що бачимося. Вони не повинні знати… Хоч вони й слідкують, але ми можемо бути обережнішими.

Засопіла, написавши в телефоні: 

«Ти потис Альберту руку, що між нами з тобою все скінчено, що ти не мій лікар більше».

– Ні-і… Я ж нічого не підписував, – знизав плечима з усмішкою. – І ти нічого не підписувала, коли прийшла до мене. Поки я не зумію тобі допомогти – ти моя пацієнтка, і в моїх інтересах повернути тобі голос і все виправити. 

Звісно... В його інтересах… тоді він міг би без болю поцілувати… А от Селестіні від свого контракту діватися нікуди. 

Довго дивилася на нього, перш ніж наважилася:

«Чому ти обрав ті квіти?»

– Бо я не знав, які ти любиш. А ці здалися такими, що не злякають тебе… Троянди здаються мені надто пихатими, вибач, якщо помиляюся. Потрібне було щось чисте… світле… наче з чистого листа. Я втомився шукати правильне. І захотів – чесне.

Мав рацію… троянди, які до зали ресторану занесли для Селестіни, коли вона вечеряла з Валентином і Клео… вони дійсно лякали, надто яскраві, надто… з жестом. 

«А записка? Ти написав, що найкращі пісні народжуються після тиші».

Поглянув на неї, як на наївне дитя, відповів:

– Тоді я й подумати не міг, що ти втратиш голос. Будь ласка, не звинувачуй мене. Була ж інша проблема… 

Машина нарешті загальмувала. Вони зупинилися перед низькою сірою будівлею, трохи віддаленою від центру, з блідою табличкою на дверях – тією адресою, що її надіслав містер Кліф. Подвір’я без квітів, вікна без фіранок, небо без кольору… Лікарняний приватний корпус. Для еліти…

Рейн заглушив двигун, але не поспішав виходити. Лише сказав:

– Якщо ти не готова – ми не заходимо. Ми тут, як домовлялись… лише разом.

Селестіна мовчки кивнула, і цього йому вистачило.

Як ж сильно вона надіялася, що містер Кліф не виявиться кретином, як… раптом… всі довкола. 

Містера Кліфа було дивно легко знайти. Медсестра повільно везла його у візку між кленами, що мовчазно тріпотіли зеленими кронами. Було тихо, прохолодно, і тільки колеса рипіли час від часу на вимощеній доріжці.

Селестіна побачила його здалеку, на мить спинилася. Не бачила його понад пів року. 

Її лікар, такий уважний, точний, стриманий у жестах і словах – сидів у візку, зовсім худий, зі скошеними плечима, в простій сіруватій сорочці, з покрученими пальцями, які ледве тримали хустинку. Він нахиляв голову, щоби щось прошепотіти сиділці, і здавався при цьому зовсім іншим. Старим. Нещасним.

Рейн поклав руку їй на плече, мовчки. Вони підійшли разом, а Селестіна весь час ледь помітно тремтіла. Вона боролася із шоком, не дозволяючи підступити сльозам. Лише серце калатало в скронях.

– Цей візит ми ніде не запишемо, – сказав Кліф, і його голос усе ще був знайомий. 

Сиділка, яка вже витягала блокнот, щоби записати прізвища гостей, послухалась і сховала папери назад у кишеню.

– Залиш нас, – додав Кліф рівно, і жінка кивнула, розвернула візок до гостей і без зайвих слів зникла за кутом будівлі.

Коли вони залишилися самі, Селестіна просто стояла, обхопивши себе за лікті. Їй було так шкода…

– Рейн Ішер, – Кліф кивнув і простягнув руку, – багато чув. Радий побачитися наживо, – Рейн потис його руку. – І, ох, Селестіно. Що сталося з тобою?