Глава 36

Селестіна зблідла. Пальці вчепилися в передпліччя Рейна – так міцно, як тримаються за щось, коли під ногами зникає опора.

– Ні... – обережно відповів Рейн. – Я її лікар. Я говорю за неї, тому що вона, на жаль, не має змоги говорити сама.

– Я запитав про Тобіаса лише тому, що дзвінок з її номера… хто б іще міг бути поруч з нею, як не її робота? 

– Мгм, – прозвучало від Рейна. – Чи могла би вона до вас навідатися? Просто невеличка зустріч, аби розвіяти чи підтвердити хвилювання щодо вашого стану. 

– Мені не дуже хочеться ділитися цим… Але… Що з нею, чому ви говорите за неї? Хто ви, як звуть? 

– Рейн Ішер.

– Ішер… все так плачевно? Невже сталося щось страшне чи непоправиме? 

– Поправиме, якщо зберу останні пазли докупи, – натякнув, що знає досить багато.

– Ось воно що, – чоловік на тому кінчі звучав стомлено. – Гаразд, я надішлю адресу. Покоївка впустить вас. 

Селестіну охопила паніка,така раптова і така гостра, що здавалося, дихати стало важче. Вона не знала, куди себе подіти, що зробити з руками, куди відвести очі. Лякало вже кожне слово. Якби Кліф не назвав імені Тобіас, то вона, можливо, й поїхала б туди, не вагаючись, проте зараз стояла на місці, тремтіла, як натягнута нитка, і заглядала в очі Рейну так, ніби в них була відповідь, ніби він міг спасти її від цього почуття… несправедливості чи зради.

– Селестіно… – промовив він, і її ім’я знову прозвучало так м’яко, так затишно, що серце мимоволі здригнулося. 

Його долоні торкнулися її щік, лагідно погладили. Але у цьому дотику знову заболіло… і йому, і їй… тому він відступив, давши простір, хоч цей жест був для неї нестерпно потрібний.

Вона залишилася стояти сама посеред холоду після ранкової зливи і розгубленості, обійнявши себе за лікті. Він не міг її обійняти, очевидно, не хотів робити боляче, а вона й не прагнула тих обіймів, не зараз, бо вони затуманили б голову, розтопили б останні залишки обережності.

Рейн підступив ближче, просто торкнувся її волосся – поправив пасмо, що впало на обличчя, виправив перекручену лямку сумки, ніжно повернув на місце комірець блузки... Дбав. 

Дивився прямо в очі, не відводячи погляду, говорив майже пошепки, з тим тоном, у якому не було ані осуду, ані тиску, лише турбота:

– Заспокойся. Це ще не означає катастрофу. Я розумію… тобі приємна ця людина. Він допоміг тобі. Але мені потрібно, щоб ти була готова до того, що з ним щось не так. І це… усе… пов’язано.

Вона не була готова. Не до цього. Не до того, що з усіма довкола щось не так. Що все, що здавалося простим, заплутане. Що навіть Рейн – той, у якого вона вже майже встигла закохатися, – виявився не простою людиною, а привидом з її власного минулого. Готова була знову розплакатися. Бо ост так раз відпусти себе і дозволь поплакати, і це вже не зупинити так просто.

– Мені так шкода… – сказав він знову, і слова стали ще тихішими, але не настільки, щоб це було некомфортно або нечутно на хворе вухо. – Клянуся тобі… мені так шкода, що довкола тебе так багато нечесних і підлих людей… жорстоких… Зараз ми з’їздимо до нього, я буду поруч і все проконтролюю, щоб нічого не сталося. Щоб він сказав максимум… Повір мені ще раз, я зроблю усе, що буде тобі потрібно. Обіцяю.

Але Селестіна вже була настільки збита з пантелику і хаотично, що схопила його за руку і потягла з тераси в дім, у вітальню. Вказала пальцем на букет піонів, що уже похилився у великій вазі на столі. 

– Мені пояснити? – перепитав.

Кивнула.

– Я ні за ким не повторював. Радий, що ти не викинула його…

Селестіна злістно примружилася, гучно видихнувши носом, бо ж, на біса, не викинула його спершу покоївка, а далі вже й шкода було. Квіти не винні. 

Показала Рейну «два» пальцями.

Той збагнув:

– Так, це мій другий букет для тебе. Ти сумнівалася? 

Та ні… просто не хотіла визнавати. Похитала головою і пішла з будинку, Рейн пішов слідом мовчки.