Глава 35

Вночі короткий звук повідомлення. Екран освітлив темну кімнату, і Селестіна, не підводячи голови з подушки, торкнулася телефона пальцями.

«Будь ласка, Селестіно. Дай мені адресу чи номер містера Кліфа».

Лежала, дивилася заплаканими очима на ці слова. І як би не хотіла захистити себе від цього всього, але знову накривало хвилею. Ввечері вже не змогла втриматися, так сильно заплуталася в собі, що розплакалася прямо на кухні, просто над раковиною, коли налила собі води в чашку. Потім довго дивилася на себе в дзеркало у ванній, чому від цього ставало простіше.

Стільки років трималася бездоганно й без нарікань. А щойно поруч з’явився Рейн, то зірвалася.

Написала:

«Тільки якщо підемо до нього разом. Я дуже ціную його, тому боюся конфлікту. Не вірю, що ти побачив в ньому щось лихе».

Його відповідь прийшла миттєво:

«Не смітиму не послухатися. Підемо разом. На добраніч і вибач, що потурбував так пізно».

Вона ще трохи подумала, ковтнула повітря, щось хотіла написати, пальці торкалися клавіатури, але не натискали, поки зрештою не відправила коротке:

«Не можу заснути».

І він знову не змусив чекати:

«Я буду повним дурнем, якщо запитаю, чи рахувала ти овець? Ці рядки не змусять тебе почуватися краще. Але якщо ти раптом усміхнешся хоч на секунду – я не дарма не сплю. Але якщо без жартів, то і сам не можу спати, бо місяць у повні, і через це завжди тяжко спиться».

Селестіна не хотіла відповідати, просто зручніше вмостилася.

Дивилася, як він пише далі:

«Я в дитинстві дуже боявся місяця. Бо якось мені наснився сон, наче той світив просто мені в кімнату, біля мого ліжка, наче тільки для мене. Коли ти дитина, то такі речі дуже лякають і дуже запам’ятовуються. Деколи досі якось моторошно».

Селестіна знайшла в собі сили відповісти, шморгнувши носом:

«А мені якось наснилося, що я тону в морі каші. Але це не означає, що я боюся моря чи… кашів».

Кілька слів про щось таке дурне й несуттєве, і Селестіна нарешті заплющила очі. 

Коли прокинулася, то від нього було кілька повідомлень.

Перше: 

«До дня нашої зустрічі, коли ти прийшла до мене за допомогою… то я хвилювався і вболівав, щоб в тебе все владналося після того, як ти кинула університет. А після тієї зустрічі на ґанку мого дому з’явилося дещо більше, через що я й не можу більше засинати».

Друге:

«Я щирий. Клянуся тобі».

Третє:

«Я втомився від себе самого. Я знаю, що це неправильно – падати в тебе, коли ти і так ледве стоїш. Мені хочеться, щоб ти знала – я не збирався, не планував, не думав. Це сталося, і тепер я не можу розмотати це назад. І я би сказав… не бійся. Але ти і так не боїшся. Просто втомилася. Я б хотів бути тим, на кого можна спертися».

Селестіна збагнула… ох, написати це… явно вартувало йому болю. Написав, порушуючи клятву. Відіспавшись, вона не знала, чи радіти тому, що робить йому боляче, чи це неправильно. 

Зустрілися з Рейном тільки наступного дня, якось абияк домовилися. Вона стояла поруч на терасі свого дому, куди він приїхав за першим ж покликом. Стояла мовчки, поки він набирав номер містера Кліфа, а потім, не думаючи, притулилася до слухавки, а з нею й до Рейна, щокою торкнулася плеча, і раптом усе стало дуже близько.

– Добрий день… – тихо почав Рейн. – Знаю, ви зараз на лікарняному. Але я від вашої пацієнтки. Вона переживає за вас. І... опинилася в непростій ситуації. Я говорю про Селестіну. Вона хотіла б провідати вас.

– Тобіасе?.. – почулося з іншого кінця, з нерівним подихом.