Глава 34

Щойно розплющила очі, її тіло ще тремтіло від напруги, а серце билося так, наче намагалося вирватися з грудей. Рейн, ніби вловивши цей внутрішній надрив, повільно, обережно відпустив її руку, залишаючи між ними ту прохолодну порожнечу, яку вона одразу ж відчула.

– Я не відмовлявся від тебе, – запевнив. – Те, що ти потрапила до мене на лікування, це хороший збіг. Цьому не завадили лише тому, що ти спершу узгодила це з менеджером. Він наполягав перед Альбертом, щоб ти проходила лікування в мене. Тобіас був проти.

Селестіна запитливо поглянула.

Він пояснив: 

– Я також бачився з Денні. Хвилювався за тебе і ще мусив запитати, чи були ті, хто виступив проти мого супроводу… Проти був лише Тобіас, він вважав, що такий лікар, як я, може нашкодити чимось тобі. Але Альберт схвалив. Він не перечив, бо його цікавить, щоб ти продовжила кар’єру… І не хвилюйся, Денні доволі стриманий і не сказав нічого зайвого. І я поговорив з ним так, щоб він не збагнув, проти кого я маю підозри. 

Селестіна розуміла – зараз Рейн відверто звинувачує Тобіаса.

– І тими фотографіями більше не шантажуватимуть, – сухо констатував він і підвівся, підійшов до дошки, на якій вже були сполучення імен, подій, символів, і, не повертаючись, додав: – Тобіас. І та дівчина, що танцювала в групі, коли ти поранила ногу. Вони пов’язані. І твій колишній лікар теж… Мені потрібно побачити більше людей із твого оточення, щоб збагнути більше.

Він ще щось дописав, зупинившись на мить, наче щось вирішив про себе, і тільки тоді знову повернувся на місце, сів, дивлячись на неї уважно і зі співчуттям. 

– Коли я взяв його за руку… я це відчув. Є ще люди, ще хтось. Я хочу зустрітися з твоїм минулим лікарем. Дай мені його контакти… Минулого разу ми не встигли це обговорити… – ну звісно, бо ж після спогаду про містера Кліфа раптом вирвався спогад про той футбольний матч. – Але з ним теж щось не так. Я розумію, ти цінуєш його і не хотіла б знати, що він міг і нашкодити, але… я мушу перевірити все.

Ох… Говорив так, наче кругом вороги. Може, й так.

Знала, що для того, щоб він міг побачити більше, вона мусить відкритися ще дужче, впустити його глибше. Вона морально готувала себе, боролася з внутрішнім спротивом. Але відступити зараз було б нерозумно – можливо, вони вже зовсім близько, можливо, ще кілька кроків – і все складеться. Не можна бути впертою.

Він простягнув руку, був готовий прийняти все, що вона зможе йому показати.

Селестіна торкнулася його долоні.

Спогади наче вибухнули в голові уривками, блимаючими кадрами, голосами… сміх і страх, запах сцени, сльози в гримерці, холод металевого поручня. Але думки були розсіяні, не хотіли збиратися в цілісну картину. Вона намагалася зосередитися, видихнути, віддати йому хоча б щось.

Та раптом... розуміння. Вона точно не хоче випадково показати йому, що все-таки бачилася з Валентином. Не могла і не хотіла створити цим конфлікт з Рейном, раптом почувалася винною, наче зрадила…

Вона не могла цього показати. Не хотіла, щоби Рейн бачив. 

Різко, майже злякано відсмикнула руку, ніби обпеклася, і в наступну ж мить підвелася з місця, майже підстрибнувши. Не могла дихати, не могла залишитися тут ще на хвилину. Схилилася, щоб взути туфлі, не глянувши більше на Рейна.

Він не зупиняв.

Вона чула лише тишу за спиною, коли вибігала сходами наниз. Хотіла додому і дати собі волю виплакатися нарешті.

Тільки коли вона вже сиділа в автівці, коли завела мотор, тільки тоді підвела очі.

І побачила його. Він стояв біля вікна на другому поверсі, притулившись плечем до рами, з цигаркою в пальцях, не рвався наздоганяти. Він не рухався, не кликав її, не кидався вниз слідом, а просто дивився, як Селестіна тікає.