Глава 33

Світ навколо змінився знову, ніби хтось натиснув перемикач. Вона відразу впізнала ці стіни, ці мармурові підлоги… Селестіна завмерла, бо це ж її світ. Це головний корпус студії, високий, білосніжний, з вензелями на дверях, з написами золотими літерами на склі. Вона пізнала його до болю чітко – з холу, куди веде алея гінко, до самого останнього поверху, де розташовані офіси керівництва, продюсерів, адміністраторів.

О небеса. Якого біса?!

Рейн уже всередині. Його без жодних перешкод пропускає охоронець, отже, було домовлено. Він впевнено крокує до ліфта, скляного, блискучого, що підіймає угору під звуки ледве чутної музики. 

Селестіна дивиться і бачить: палець Рейна натискає кнопку сімнадцятого. Поверх, де в кутовому кабінеті з чорним фортепіано і колонками по периметру, працює Тобіас, її сонґрайтер.

Селестіна відчула, як щось різке й гаряче стискає груди. Паніка… Та що Рейн тут робив? Коли? Навіщо приходив? Чому вона нічого про це не знала?

Чорт…

Рейн стоїть у ліфті, мов статуя – весь такий холодний. 

І в той момент, коли вони обоє дивляться на офісні двері, що повільно наближаються, Селестіна, не розуміючи, не бажаючи, несвідомо, мовби інстинктом, стиснула його руку. Міцно, злякано…

Не прогадала. І ось Рейн із спогаду іде прямо до дверей із табличкою, на якій золотими літерами вигравіювано ім’я і посада. Він стукає. Двері відчиняються, наче на нього давно чекали.

У кабінеті темно. Повітря просочене димом сигарет. У м’якому кріслі сидить Альберт, директор, усміхнений, із сигаретою в пальцях і келихом бренді в іншій руці. Тобіас стоїть поруч, схрестивши руки на грудях, наче захищається від гостя. І тоді Селестіна бачить. Те саме, що бачив Рейн в очах Тобіаса. Те, про що він казав. Цей блиск в очах... Червоний, хижий, невловимий, але такий очевидний, якщо ти вже одного разу це помітив. 

Тобіас простягає руку. Рейн тисне її коротко, холодно, без жодної емоції. Альберт теж тягне долоню, але Рейн не відповідає, просто ігнорує жест.

Починає говорити до її шефа:

– Це настільки жалюгідно, що я навіть не одразу повірив.

Альберт розводить руками, мовляв, це не його вина, просто так склалося, а далі, не зволікаючи, тягне руку до столу, бере тонкий сірий конверт і віддає його Рейну. Рух беземоційний. Але Рейн, узявши конверт до рук, гмикає і розриває край. 

Селестіна це відчула чітко. Злість Рейна така яскрава… Вона дивилася, затамувавши подих, ще не розуміючи, що саме там, у тому конверті.

– А хіба у лікарів немає заборони на стосунки з пацієнтками? – промовив Тобіас.

– Є, – відповідає Рейн, підвівши голову. – Але між злочином і почуттями є різниця. У мене клятва, у неї контракт, тож, не будьте дурнями, рамки очевидні, і я теж не бажаю зірвати її кар’єру скандалом або робити їй боляче.

– Почуттями, – повторює Альберт з цинізмом, – ваші почуття ледве не зіпсували її лікування. Про те, що вона порушила свій контракт… буду звинувачувати в цьому лиш тебе. Може, й себе, бо ваші сеанси варто було проводити під наглядом. Але її контракт непорушний, все лишиться так, як є, тому не надійся, що вона тобі дістанеться. Її образ – незаймана діва, і кожен хлопець має мріяти про неї. А молоді шанувальниці обожнюють невинний образ романтичної дівчини на сцені.

Рейн просто знизує плечима і переводить погляд на Тобіаса. Просто роздивляється.

– Єдина копія, – невиразно додає Альберт, жестом показуючи на конверт.

І раптом все стало на свої місця. Селестіна зрозуміла. В конверті фото… Рейн зі спогаду переглядає їх, гортає… так її долоня на його шиї, його губи на її вустах, все те, що було тільки їхнім і таємним. Як двоє людей, що забули про правила, про рамки, про все на світі. 

Як він отримав ці знімки?..

– Не подумав, з ким маю справу, – Альберт хитає головою, – з людиною, яка дружить з усією верхівкою.

– Не з усією, – Рейн всміхається, – з вами ж от не товаришую, – жартує улесливо. 

Альберт сміється, але його незадоволення дуже відчувається. Очевидно, Рейн дійсно має вплив через свої зв’язки з міністерствами і талантом розслідувати злочини. Очевидно, він пригрозив або поставив питання прямо – ці фото це шантаж і порушення її прав, злочин, і Рейн докази, що з нею так вчинили.

– Їй потрібно повернутися на сцену, – нарешті Альберт готовий закінчити зустріч, підводиться, погасивши цигарку. – Але ти не можеш її більше лікувати, – простягає руку, щоб потиснути.

Рейн тисне руку, але Селестіна зрозуміла, що той зробив це лиш тому, що хотів через дотик відчути настрій Альберта і спробувати хоч на мить – спеціально чи випадково – заглянути в його думки. Тобіас теж прощається, а Рейн виходить звідти, йде на стоянку за корпусом до своєї автівки і там над сміттєвим баком запальничкою спалює усі фото. Заступився за неї, вплинув на них. До цієї миті в руках своєї студії Селестіна почувалася безпомічною і без фактичного права вибору. Але він погодився більше не бути її лікарем…