Глава 31

Підвелася і вийшла, залишивши його самого в кабінеті, не пояснюючи куди і навіщо – та й він не питав. Рейн залишився чекати. 

Селестіна знайшла афішу у вітальні – серед його особистих паперів, акуратно складених на полиці. Її власний концерт, її ім’я, її обличчя. Вона повернулася до кабінету і кинула аркуш перед ним на стіл.

Рейн підвів погляд.

– Я ж казав, – тихо мовив він, не відводячи темних очей, – я не переставав думати про тебе з того дня.

Вона сіла, взяла свій блокнот зі столу. Та щойно торкнулася сторінок, то відчула, як легко вони гортаються. Надто легко. Рейн читав. Читав усе, що вона писала тут, точно читав знову і знову, поки її не було. 

Вона написала:

«Стільки років? Тоді чому б мені не подумати, що ти міг це влаштувати? Твої таланти мене вражають, не уявляю, що ще від тебе очікувати. Ти ж міг позбавити мене голосу, щоб я була змушена прийти сюди до тебе, єдиного і неповторного? Я ж почала одужувати, зробила кар’єру, стала недосяжною – чудовий спосіб підібратися до мене. Ти зациклений. Немає жодних причин думати про когось щодня стільки років поспіль, і навіть той інцидент не змусив мене думати про тебе щодня».

Він не відвів очей, не заперечив, просто звів брови на мить – очевидно, що йому було не надто приємно таке, але відповів одразу:

– Є причини думати про тебе щодня, – мовив спокійно. – Деякі з них ти вже розумієш, сама. Деякі я не можу пояснити, поки ми не повернемо твій голос. Бо все, що я можу зараз, що я мусив і мушу тепер… бути лікарем. Лише лікарем.

Хитала головою – ні. І це знову боліло. Злило. Викликало щось нове, чого вона не могла іменувати. Вона не розуміла, чого саме хоче від нього, від себе, від усього.

Написала:

«Я більше не зможу показувати тобі свої спогади. Все змінилося. Ти не та людина, яким я тебе знала».

– А може, я не та людина, яким ти мене уявляла? Ти знаєш мене. Я намагався тобі себе показати. Бо я насправді нічого й не приховую, крім того, що зв'язує мене клятвою, але це лиш робота. Міг би сказати більше – сказав би. Що я можу зробити, щоб ти могла мені довіряти? Якщо я не та людина – скажи мені, ким бути, аби не нашкодити тобі знову.

Очевидно – лікарем. Він явно міг це все продовжити, але Селестіна не могла впустити його в свою голову знову. Це здавалося безумством.

– Я не зміг залишити це позаду. Бо в мені завжди залишалась ти, – раптом промовив, а за мить стис зуби і важко видихнув. – Це зацикленість, але, крім того, це й клятий нещасний випадок, який зламав мене також. Якби я зміг тоді з тобою побачитися, але не склалося… мені шкода.

На мить він нагадав їй того Рейна зі спогаду, який не міг говорити в кабінеті терапевта, бо не міг порушувати свою клятву. Йому боліло тоді. І явно боліло зараз говорити про почуття, бо слова про те, що він відчував до неї – це таке ж порушення, як і поцілунки. 

Хотіла чути, що коїлося в його клятих думках і серці… і – ох, це так жахливо – хотіла, щоб йому було боляче. Вона не з тих, хто роздає ляпаси… але… якщо ж можна зробити йому боляче… хай говорить далі.

– Я не вимагаю пробачення… У цьому кабінеті я нічого від тебе не вимагатиму. Я прийму твою ненависть. Я не забиратиму в тебе нічого. А хочу повернути тобі все. 

Написала:

«Я змушена бути тут, це не вибір. Твій кабінет якось раптом перетворюється на пастку, де я змушена сидіти з людиною, яка мені неприємна».

– Я не кажу, що все буде добре між нами і що це реально владнати взагалі. І я винен, що піддався пориву, коли подумав поцілувати тебе. Хочеш – охрестимо це помилкою, але будемо рухатися далі. Я точно знаю, як зробити, щоб тобі стало легше.

Знову написала, стримуючи сльози:

«Що ти відчуваєш до мене?»

Він розтулив рота, готовий щось сказати, але притулив долоню до грудей важко видихнувши, і відповів:

– Я ж не можу сказати… – і знову простягнув руку до неї. – Але я можу показати.