Глава 30

Ще за кілька днів Валентин обережно порадив лікаря. Селестіна погодилася, трималася з ввічливості. 

Побачилася з ним один раз, лікар здавався чемним, уважним, навіть трохи розчарованим її скептицизмом, але не тиснув. Менеджер підтвердив – так, варіант непоганий, якщо не сказати, що кращий з усіх можливих на цей момент. Але маючи за плечима досвід із Рейном, відчувала суттєву різницю. Новий лікар не проводив сеансів, не питав про минуле, а для того, щоб відновити спогад про день втрати голосу… виписав таблетки, якісь особливі, казав – унікальні. Вона чемно кивнула, навіть обіцяла почати курс найближчими днями. Але лишила флакон у сумочці і більше не торкалась. Дуже сильно не вірила, що таблетки допоможуть. Підхід Рейна до лікування здавався реалістичнішим.

І Рейн снився щодня. Його красиве обличчя в помаранчевому світлі вікна, теплі руки на її щоках, запах його кабінету, дощ за вікном, низький тихий голос. Хто б міг подумати, що з юнака, якого вона бачила в університеті, він перетвориться на такого розкішного чоловіка?.. Снилися його поцілунки, але короткі, несміливі. І згодом непомітно підкралася думка: а що, як він має спосіб проникати в її сни? Параноїдна думка, нав’язлива, непрохана, як і він сам. І в кінці місяця, прокинувшись знову мовчазною, знову після сну, де вона тримає його за руку й не хоче прокидатись, Селестіна не витримала. Їй потрібна людина, яка хоча б намагатиметься все виправити… хай навіть би студія впустила її на сцену під фонограму, хай навіть вони зачекали б, але часу не так багато…

Зібралася, сіла в машину, долоні на кермі… гарячі, наче не свої. Дорога знайома аж до нудоти. Зупинилась перед його будинком, не вимикаючи двигуна, сиділа, дивилась у вікна. Потім вийшла. Постукала в двері… і якось надто швидко вони відчинились.

Він стояв босий, в чорній сорочці, рука з телефоном опущена, окуляри зсунуті вгору у волосся. Очі на мить тривожні. Але секунда, і схвильовані, погляд розгублений настільки, що Селестіна відчула це – він просто скучив. 

Один короткий вдих – і він зробив крок назад, відступив, лишаючи місце для неї. Запросив жестом.

Була щаслива, що він її не переслідував і дав час оговтатися. Переслідувачів з неї і так в житті вистачало…

Селестіна ступила за поріг. Гаряче повітря з вулиці одразу змінилося на прохолоду дому. Підбори ледь чутно торкались дерев’яної підлоги, але ноги тремтіли. Не від страху, а від перенапруги.

Він мовчки вів її коридором. У кабінеті було знайомо темно, лиш м’яке світло торкалося книжкових полиць. Все тут було на місці, ніби вона й не зникала, ніби не було цього місяця відчаю. Сіли навпроти.

Хвилину ховала обличчя в долонях, змахнула назад волосся пальцями, різко, майже роздратовано. 

– Ти знову на підборах. Я бачу, що вони травмують твої ноги, – опустив погляд на пластир на нозі.

Вона мовчки скинула туфлі, і тільки зараз відчула, як сильно болять ступні.

Рейн дивився на неї уважно.

– Що сталося за той весь час, поки ми не бачилися? – запитав. – Хтось образив тебе? Твоя присутність тут лише тому, що ти змушена бути самоєю пацієнткою? Я ж казав тобі – готовий допомогти, ми могли би рухатися далі, я не хочу тиснути, але мені важливо знати, що ти думаєш… хоча б тому, щоб знати, як продовжувати сеанси.

Селестіна повільно похитала головою. Так повільно, наче відповідала не йому, а собі.

У кімнаті було тихо. Аж занадто. Десь за вікном тріщав джміль у квітах. Годинник тікав по стіні. Старий пес тупотів на першому поверсі. А вона... вона дивилася йому просто у вічі. І не могла зрозуміти, що в них бачить. Жаль? Спокій? Гнів? Він був такий зібраний, холодний, майже стерильний, як завжди. Клятий професіонал. Хотіла його емоцію. 

Він простягнув до неї руку.

Питав. Вона подивилась на його долоню. Захотіла взяти. До запаморочення. Стиснути пальці, пригорнутись, показати йому, як їй було кепсько, що виходу немає – всі дороги приведуть до нього. Але паралізувала злість, бо не могла зібрати себе докупи, щоб просто повернутися до сеансів. Не до стосунків, не до нього… просто до лікування.

Її пальці ледь здригнулись.

Вона скучила.

І ненавиділа це. Його.

Дві сили тягли її в протилежні боки. Хотіла зникнути. Хотіла залишитись. Впасти до нього в обійми й кричати в груди, як він зламав її життя ще до того, як вона встигла його почати. Але не могла навіть торкнутись.

Він не опускав руку. Просто чекав.