Глава 28

Вона досі ніколи не проводила стільки часу з дітьми. Післясмак зустрічі виявився напрочуд приємний. Селестіна повернулась додому абсолютно спокійна. Дарма хвилювалася – Валентин не просив нічого дивного чи неприйнятного, тільки трохи більше доступу до артистки для своєї доньки. Щось на кшталт зустрічей, де та могла б побути поруч, подивитися на життя за кулісами, і все – виключно! – в безпечних межах.

Домовилися. Переглянула контракт про співпрацю, нічого складного не було, типовий. Попереду ще мала бути одна зустріч – фотосесія з квітами його фірми. А згодом, можливо, й кліп, який вона могла би зняти в оранжереї, що належала Валентиновій компанії. Виявилося, це одна з найвідоміших туристичних локацій у столиці – скляна оранжерея на даху старого будинку, з якої відкривався оглядовий майданчик і панорама міста.

Заснула з навантаженою головою. Намагалася не думати про Рейна. Забороняла собі. Та він однаково наснився. Наснилося, що тримала його за руку, сердилася, тому стискала міцно, умисно робила боляче. А він мовчав.

Вранці дзвінок охоронної системи різко вивів її з напів забуття. Кур’єр. Вона подумала, що це жест подяки від Валентина після вечері. Рада, навіть трохи схвильована, відчинила двері, кивнула, взяла букет. Білі піони. Великі, пухкі, мов хмаринки. Запах просто неймовірний.

Усередині записка. 

Невелика, щільна, з рівним, дещо нетиповим для чоловіка, почерком, і починалася з:

«Пам’ятаєш, я колись розповідав, що мріяв зовсім про іншу роботу?»

Селестіна ледве не зомліла, аж мушки перед очима забігали, у грудях все стислося. Хотіла дочитати.

«А потім щось сталося, і я став тим, ким я є.

Це «щось» про те, як я натрапив на старі записи, ще коли цікавився давниною і історією. Та книга лежала посеред музею під вітриною, мені дозволили її почитати в кімнаті охорони і з тонким пинцетом у руці. Там ішлося про те, що існують споріднені душі, що вони обов’язково зустрінуться, якщо вже опинилися на землі.

Було схоже на казку, але я хотів у неї повірити. Хотів мати хоч якийсь шанс знайти свою.

Тому обрав дещо іншу професію. Гадав, якщо ж дійсно маю талант, щоб бачити чужі спогади, якщо осилю це, то це допоможе мені знайти свою кохану людину.

Не зважаючи на те, що сталося між тобою і мною, я хотів би думати, що ти моя споріднена душа.

Ще раз вибач. Просто пиши, коли буду потрібен, і знай… мені ти потрібна».

Її пальці трохи затремтіли, коли перечитала ці рядки вдруге. І ще раз.

Але ж… Хвилинку. Чому біленький букет піонів? Це насмішка, це копіювання того дня з її першого виступу? Стало якось так ніяково, що показала йому той день.

Чи це, на біса, його другий букет?! Це що, він прислав той букет колись?.. 

Це натяк?! Це був він тоді? 

Селестіна розгубилася, стояла, обіймаючи букет, але крутилася на місці, не знаючи, в який бік податися. 

Двічі на тиждень навідувалася покоївка. Але тепер Селестіні доводилося її ігнорувати, лишати письмові вказівки в нотатнику на холодильнику. Нічого не уточнила про букет, ні слова. Просто кинула його на стіл, сердита, мов перший чудовий спогад про білі піони – ще з її першого концерту – було зіпсовано. І зіпсовано саме Рейном.

Коли повернулася додому з роботи, букет уже стояв у скляній вазі посеред вітальні – вміло підрізаний, води налито рівно стільки, скільки треба, квіти розпущені пишно. У домі було так красиво пахло, що аж в грудях защемило.

Наступного ранку, прокинувшись досі без голосу і з важкою непідйомною ненавистю в серці, Селестіна вперше подумала прямо: їй потрібен Рейн. Саме він. Жоден інший спеціаліст не підходив. Менеджер уже злився – пробував знайти когось подібного, проте марно.

Рейн був потрібен. Але разом із тим… настільки небажаний, що це лякало. Вона не уявляла, як знову впустити його в свою свідомість, у простір між рядками. Не змогла би. Вона знала себе.

Наступного дня Валентин раптово написав їй, запросив прогулятися оранжереєю разом із донькою. Вона довго не відповідала. Думала. Зважувала. Зрештою погодилася. Але всередині жевріла тривога, щоб це не вилилося в побачення.