Глава 27

Коли відіспалася вдома, стало ніби трохи легше. Або ж просто… немає часу на розбите серце. Надто втомилася нервуватися і почуватися кепсько.

Прийняла душ, ніби змивала з себе не просто втому, а залишки його дотиків. Його подих, парфуми з нотками кави, ті слова... 

Сиділа в халаті з холодною маскою на обличчі, рушником на голові. Закинула голову на спинку дивану, під очима ще було трохи тіні від втоми.

Увімкнула Денні на гучний зв’язок.

Поки він щось нецікаве бурмотів по роботі на іншому кінці, вона дописувала йому кілька рядків, ковтала апельсинову мінералку прямо з пляшки.

– …то кажу, Тіно, мила, – Денні прочитав її повідомлення, – іншого лікаря тут просто не існує. Я чесно не знаю, як швидко зможу знайти когось нормального в Штатах. Там би ти могла пожити, та знову ж – віза, робота тут. Спробую щось пошукати, але, ну... це майже нереально, – павза, голос у слухавці став нижчим, обережнішим: – Нам пощастило з Рейном. Я чув, він справлявся з важкими випадками амнезій, працював зі свідками, з поліціянтами… він буквально найкращий друг слідчих у цій країні. Мені взагалі не хотілося б з ним конфліктувати. Знаєш… Боюся тих, хто впливовіший. Мабуть, робота менеджера не найкращий вибір у моєму житті, якщо я боюся конфліктів.

Селестіна опустила очі. Повільно надрукувала відповідь:

«Він не здається мені впливовим. Вдома він звичайна людина».

– Це вдома, – Денні ледь чутно видихнув. – У країні він клята легенда.

Тиша. Селестіна зняла маску, викинула в кошик біля дивану. Змахнула вологу з обличчя. Рушник з голови ковзнув і впав за спинку дивану. Вона навіть не озирнулась. Просто сиділа з мокрим волоссям і в мереживному халаті, що злегка сповз на ключицю.

– То що мені відповісти Альберту?.. – Денні звісно ж боявся це запитувати. – Ти підеш на зустріч зі спонсором? Може, не все так і погано буде? – вичікував. – Ти ж завжди можеш піти, якщо стане… занадто.

«Гаразд», – відписала коротко.

Досить. З неї вже досить тиску. Хочуть – хай так і буде. Може, все не буде аж таким жахливим, як їй здається. Може, все мине. Та лише одне питання вперто не давало спокою: що буде, коли вона мовчатиме на цій зустрічі, то що робитиме той чоловік?

– Окей, мила, – пролунав голос Денні у динаміку, – я напишу Альберту. Мені шкода, що все так...

Вона не відповідала.

У телефоні, серед свіжих сповіщень, висіли кілька непрочитаних повідомлень від Рейна. Вона жодного не відкрила. Просто гортала повз, і щоразу щось стискалося в грудях, але пальці були не здатні натиснути «читати».

Ввечері за кілька днів збиралася наче автоматично. Думки були розмиті. Вибрала сукню – стриману, чорну, з довгими рукавами, ніби щитом для всього, що вона не хотіла показувати. Лиш між грудьми маленька золота шпилька. Волосся зачесала назад і вдягла сріблястий обруч. На шию – нитка перлів. Зручні туфлі на низьких підборах… Про всяк випадок. У маленькій сумочці балончик зі спреєм. Його видали ще на курсах самозахисту, які вели в студії. Він здавався дурною річчю тоді. 

Водій відвіз її на місце зустрічі. Вийшов першим, обійшов машину і відчинив їй двері, подав руку, ні на мить не затримавши погляду – професійний, мовчазний, зайвого не скаже, і вона лише кивнула на знак подяки, вийшла з авто і підняла очі на фасад ресторану, за яким відразу за рогом височів готель, і від самої думки, що ці дві будівлі пов’язані між собою, в неї всередині миттєво гірка хвиля нудоти.

Всередині було тихо, порожня зала, заглушене світло, в якому важко було одразу вловити, що тут взагалі працює ресторан, і лише один столик посеред великого простору, застелений ідеальною білою скатертиною. Селестіна помітила, як незнайомець відсунув стілець, підвівся, і вона попрямувала до нього.

Він мав приємну зовнішність, той тип чоловіків, яких не одразу класифікуєш, бо ніби нічого кричущого, нічого відразливого. Дещо старший. Лише простягнув руку, легко, ніби пропонуючи не жест, а опору, і вона дозволила собі доторкнутися до його пальців, щоби ввічливо сісти.

І саме тоді, коли вона на мить підвела розгублений погляд, до зали занесли троянди – багато, великі букети насичено-червоного кольору. Схоже на сцену з якогось чужого фільму, в якому вона грає роль, якої не розуміє.

– Валентин Ґенс, – назвав своє їм’я. 

Просто поводилася професійно, як на сцені, хоч і для одного глядача. Всміхнулася йому. 

– Тату-у-у, – дитячий дівчачий голос був раптовий.

Селестіна миттю обернулася на голосок. Дівчинка, мабуть, років десяти, бігла до них, тріпаючи мокрими ручками.

– Тату, я все зробила ш-сама.

– Сама, – поправив чоловік, і дівчинка заскочила йому на руки, одразу втупившись на Селестіну.

Дівчинка далі защебетала:

– Я так ря-ада вас бачить! – її слова звучали дещо невиразно. 

– На жаль, наша гостя не може говорити, вона застудилася. Будь ввічлива, - мовив чоловік.

– Сильно? – перепитала дівчинка у нього.

– Мабуть, але все добре, – погладив її по кучерявому рудому волоссю. – Але Естель сьогодні помовчить.