Глава 26

– Селестіно, зачекай!..

Вона різко підвелася з дивану, і покривало впало на підлогу. Погляд десь за його плечем, порожнеча в зіницях, як після удару. Вона не дивилась на нього… не могла. Лише дихала шумно. Шокована, як це все взагалі сталося… Чому з усіх на світі вона мала потрапити до нього, шукаючи допомоги. 

– Я… я хотів усе виправити, клянусь. Я шукав тебе. Але… твоя мама сказала, що ти не хочеш нікого бачити. Що тобі треба спокій і тиша. Що тебе краще залишити… Я питав, у якій ти лікарні, але ніхто нічого не сказав. Мене просто відігнали. Бо ти і так була надто розбита, – він говорив поспіхом, наче намагаючись устигнути доторкнутися до всього, що не було сказане в ті роки і за ці кілька тижнів. – Я приходив до університету. Я бачив тебе, ти йшла з папкою, в руках, але втекла, щойно побачила мене. 

Дивився у її вічі, але Селестіна не могла зосередитися. Уроки акторської майстерності все ж пішли на користь, і вона повільно, стримуючи калатаюче серце, пішла в сторону ванної, де залишила свої речі, хотіла переодягнутися і піти геть. Ніколи більше не повертатися.

Прокляття… стало так кепсько від того, що дозволила йому побачити так багато з пережитого.

А може… А може, й добре! Хай знає, як сильно він зіпсував їй того дня життя.

Рейн затнувся, вдихнув і мовив майже пошепки:

– Вибач мене…

Легенько обернулася, поглянувши у вічі. 

Впустила його. У думки, у пам’ять, у себе. Вона дозволила… йому, собі… надто багато.

У грудях боліло від того, як складно було стримувати нервовий подих. Могла би – накричала. Ще ніколи не хотіла нікому так сильно заліпити ляпаса… 

– Я… я не сказав одразу тільки тому, що… тоді треба було рятувати. Тебе. Допомогти тобі. І я досі можу. Я можу допомогти повернути голос. Селестіно, тільки… тільки не йди, – він ступив до неї, обережно.

Але це трохи занадто, треба було заспокоїтися і все обдумати. Обговорити з Денні варіант іншого лікаря… 

Якщо це можливо… це ж можливо? 

Її тіло ніби діяло саме. Вона розвернулась і пішла, майже побігла. Зачинилась у ванній і сперлася спиною об двері. Потім стягнула з себе його сорочку – різко, майже злісно. Тканина, ще тепла, лягла білим клаптем на плитку. Треба було переодягнутися і піти геть.

О небеса. Це боляче.

Надто швидко вона дала собі слабкість. Надто рано повірила, що це прихисток. Його дім став маленьким острівцем, де було так затино і спокійно. 

Як же так? Як її мозок просто стер його обличчя? Невже не можна було одразу впізнати?..

А тепер... Рейн тримав її за руки, і пам’ять відкрилась. Вся сцена: запах свіжої трави, м’якість випрасуваного концертного вбрання, легке хвилювання перед виступом... і той м’яч. І його погляд, сповнений жаху, коли він підбіг. 

Селестіна швидко переодягнулася, одягнула свою бліду сункю, пригладила волосся, вмить зібравши себе в кулак. Відчинила двері.

Рейн стояв біля виходу з дому, але не перегороджував шлях. Просто… стояв. Старий пес Томас шарудів десь на кухні, шкребучи сталеву миску… невинне буденне життя, яке зовсім не вписувалося в цю картину.

Селестіна опустила погляд, щоб не зустрітись із його очима. Пройшла повз нього, стискаючи плечі. 

Та Рейн заговорив поспіхом, звучав твердо:

– Мені шкода. Я клянусь тобі, мені шкода. Мені шкода, що все це сталося. Мені шкода, що я не сказав тобі нічого, коли вперше побачив тебе на своєму порозі. Я винен. Я страшенно винен.

Вона вже була біля дверей, коли він різко простягнув руку й схопив її за зап’ясток. Його ніжність досі дуже контрастувала з цим жестом.

Але вона не впустила його більше в свою голову. І чужі спогади їй були не потрібні, не хотіла нічого бачити з його життя. 

– Я не переставав думати про тебе ні на день і намагався стати людиною, яка хоч трохи зможе це виправити, шукав шляхи. Я знав, що сталося з твоїм слухом… я знав це… Але не знав, що тобі сказати. Жоден варіант не здавався правильним… А потім я почув про твій концерт… і ти була просто чарівна, неймовірна, я гадав, що все минуло і закінчилося благополучно, що нічого поганого з тобою більше не станеться.

Але сталося. Селестіна підвела до нього очі. 

– Дозволь мені стати тим, хто тебе захистить. А не бути тим… не лишатися тим, хто колись тебе скривдив. Все змінилося, і ми виросли… Я винен, Селестіно. Але я клянуся, я зроблю все, щоб ти знову заспівала, – і її ім’я знову прозвучало так ніжно, так по-справжньому, коли це був його голос, красивий, низький… 

Так довго шукала, на кому вимістити свій біль. Бо коли стається непоправне, то завжди так сильно хочеться знайти винного…

То що… він там шукав? Способи все виправити? І ніколи не з’являвся… 

– Поцілуй мене ще раз, покарай мене, – миттю притис її до дверей, крізь які вона хотіла піти, – зроби мені ще раз боляче. Нехай буде біль, але лиш такий. Залиши мені хоча б біль від твого дотику. Хоча б це. Бо без тебе я нічого не відчуваю… 

Його обличчя було таким близьким, таким знайомим. Рейн ступив ближче, його подих був теплий, але тремтів від напруги.