Глава 25

Холодне приміщення, знайоме повітря кафедри. Столітні шафи, купа паперів, запах кави та невиспаності. В кабінеті тісно: декан, троє викладачів і вона з акуратно складеними на колінах руками та хустинкою, стиснутою пальцями. Очі червоні.

– Ми всі вам щиро співчуваємо, Селестіно, – починає сивий професор, той самий, що ще пів року тому стоячи аплодував їй після вокального іспиту. – Але мусимо визнати: стан слуху, який ви маєте на сьогодні… він не дозволить вам закінчити навіть поточний семестр.

– Зрозумійте, вам потрібне відновлення, – м’яко додає інша викладачка. – Вам потрібна тиша, а не шум, спів… Тільки тиша дозволить вам одужати, я певна. Всі співаки та музиканти знаю – найгірше, що може статися, це проблеми зі слуховим нервом… Але не кожен випадок трагічний. Я вірю, ви сильна. Потрібен час…

– Ми готові виставити задовільні бали для переходу на наступний курс, – втручається декан, нервово перегортаючи документи. – …але не настільки високі, щоб дати вам стипендію. Ви ж розумієте. Оцінок не буде без участі в заходах, практики… 

Його голос наче відлунює крізь скло, приглушено, і в ту мить Селестіна, яка спостерігала зі сторони за подіями, які змусили її кинути навчання, притулилася чолом у плече Рейна, ніби ховаючись. Він обійняв однією рукою за шию, і вона дозволила собі кілька секунд слабкості, перш ніж...

Ще один спогад.

...світло спалахує, простір змінюється, і вони вже в кабінеті лікаря, якого вона цінить і поважає, який врятував її. 

Свіже повітря, дерев’яні панелі, мінімалізм, яскраві червоні квіти в кутку.

– Ми не будемо здаватися, – каже лікар, опускає руку поверх її долоні. – Я не обіцяю дива, але ми спробуємо покращити ситуацію. Ще не пізно. Не слухайте інших, які поспішають поставити на вас хрест. Я у вас вірю. І ви вірте в себе.

Селестіна у спогаді дивиться в його очі, і там є воно… віра. Та все одно її погляд метушиться – ніби не хоче в це вірити, ніби не може дозволити собі знову надіятись. 

Рейн нічого не говорив поруч з нею, просто обіймав, притискав до себе міцніше. Вона відчула його легенький дотик до її волосся, погладив і пожалів.

А тоді… ніби вибух зсередини. Спогад не просився, він просто вирвався. І цього разу вона вже не контролює себе. Відчуття інші… тепліше світло, молодше серце. Вона знову дівчинка першого курсу.

Весняне сонце поливає кампус теплом. В повітрі пахне свіжою травою й квітами з клумби поруч. На великому полі студенти носяться із м’ячем – дві команди, змагання між їхнім університетом і кращою командою медичного.

Але вона не на полі. Вона по інший бік. В білому піджаку поверх ніжно-блакитної сукні, з акуратним хвостиком, стримано нафарбована. Викладачі вибрали її, бо сказали: «Її голос – не з цього світу». І сьогодні вона має заспівати гімн свого університету перед відкриттям гри. Мала сцена вже зведена в куточку поля – тимчасова платформа з мікрофоном, пара колонок, технік щось перевіряє в навушниках.

Вона проходить уздовж лінії глядачів, усміхається, злегка нервує. Долоні трохи пітніють. Всі кажуть, що це честь. Вона вірить.

Раптом шум. Крик. І щось темне блискавкою мчить у її бік.

На мить, спостерігаючи це зі сторони, Селестіна затремтіла в руках Рейна і почула його важкий схвильований подих. Легенько підвела очі догори, поглянути в його обличчя, а чоловік просто ошелешений, хоча ще нічого не сталося.

Мить…

– Пригнися, дурепо!

Але вона не встигає озирнутись. М’яч з розмаху вдаряє її просто в голову.

В обіймах Рейна Селестіна вскрикує, бо біль такий самий, у вусі одразу дзвенить. І Селестіна зі спогаду теж вскрикує, хитається від удару, бо вестибулярний апарат не витримує такої травми. Тоді вона ще не знає, що це запаморочення, нудота, свист у вусі… це з непоправимого. 

Селестіна не хотіла би бачити це знову. Сама не зрозуміла, як це вирвалося… Вона дивиться на себе студентку, таку нещасну, моментально бліду. 

І перш ніж звернути увагу на юнака, молодого медика з команди футболістів, який біжить до неї у спогаді, Селестіна роздивляється саму себе, яка опускається на землю на коліна, і чує голос Рейна біля своєї щоки: 

– Селестіно… 

Сонце засліплює, але вона все ж фіксує погляд. Бачить, як він біжить до неї.

Хтось тримає її за плечі. Хтось викликає швидку. І цей хлопець, що влучив… він так близько, Селестіна бачить його обличчя…

Рейн.

І все повертається у теперішній момент, бо Рейн різко висмикнув руку з її руки і відпустив з обіймів.

Її очі розширилися. Губи тремтіли від усвідомлення. Вона бачила його зараз, як тоді. Впізнала.