Глава 23

Пів ночі вони просто сиділи поруч на дивані. Рейн багато говорив: про себе, про родину, про вчителів зі школи, про якісь смішні випадки. Обережно витягнула з нього, що довго ні з ким не зустрічався і навіть не думав про це. 

Селестіна слухала. Коли-не-коли відповідала стисло в телефоні. 

Так і заснула, притулившись до дивану, не розуміючи, коли саме заплющила очі.

Коли прокинулася, то була ніч. Лише в кутку світила маленька лампа – її залишили ввімкненою, коли сідали повечеряти.

Рейн спав на іншому боці дивана. Вона довго дивилася на нього. Потім обережно підвелася, щоб не розбудити.

Тиснув бюстгальтер. Хотіла піти у ванну, тихо сховати його в сумочку й повернутися назад. Лягти поруч. Не торкатися. Просто лежати поряд,аби дотик не розбудив його спалахом болі.

Йшла повз кухню, коли зупинилася. Стелаж із книжками. Не втрималась і нахилилася, щоб поглянути. Наукові праці – щільно, з закладками. Кілька художніх – ті, що читають усі. Стопка з конвертами. Звичні побутові рахунки. І ще одна. На вищих полицях – розкидані аркуші, якісь нотатки.

А потім вона побачила знайоме. Її афіша. Та сама, яку раніше помітила на столику, коли Рейн показував їй сеанс у терапевта та його клятву про конфіденційність. Взяла до рук – під нею ще одна, ще кілька. Не зім’яті. Акуратно складені, збережені.

Ні, на звичайного шанувальника її творчості він не був схожий. 

Задумалась. Насупилася. Озирнулася – він досі спав, було помітно його з цього кутка дому. Вирішила далеко не ходити, розглядала далі полиці і розстебала блузу, щоб зняти бюстгалтер. Обережно зняла її, поклала на стілець під стіною. Вона підняла руки, розслабила лямки, звільнилася з-під тиску. Ще трохи – і бюстгальтер уже в руці, вона зітхнула з полегшенням…

– Ох… вибач, – раптово пролунало з боку.

Вона здригнулася. Бюстгальтер вислизнув з пальців і з м’яким шурхотом упав на підлогу. Вона різко прикрилася блузою, пальці тремтіли. Розвернулася спиною і швидко накинула блузу. Почала поспіхом застібати ґудзики – не попадала в дірки, один застібнула не туди, інший не до кінця. Дихання збилося.

Рейн стояв поруч, у пів темряві, ще не зовсім розуміючи, що відбувається. Очі сонні, волосся скуйовджене. 

– Чекай… не треба так панікувати. Я допоможу, – всміхнувся.

Він підійшов ближче. Його руки не торкалися шкіри, щоб не зробити боляче. Рухалися обережно. Один за одним – ґудзик за ґудзиком. Вона не дихала. Серце вискакувало з грудей. Блуза й справді була застібнута, але Селестіна відчувала… він бачить і побачив. Крізь тонку тканину. 

– Давай я постелю тобі, бо ми заснули… 

Кивнула, і він повів за собою. Допоміг влаштуватися на дивані.

– Краще… залишу тебе? 

Хотіла його поруч, і похитала головою. Скинула штани і лягла під покривало ближче до стіни, показуючи, що біля неї вистачить місця. Дивилася, як він скидає сорочку, штани теж впали на підлогу слідом. Мав красиве тіло…

Рейн ліг поруч, обличчям до обличчям. Пальцями торкнувся її волосся – одне пасмо вибилося на обличчя, лоскотало щоку. Провів уздовж, завів його за вушко, і Селестіна всміхнулася. Його рука була поруч на подушці, і вона теж опустила свою долоню поруч. Не торкалася. Просто лежали близько, настільки близько, що відчувала його подих на шкірі. 

– Я і гадки не мав, що відчуватиму щось подібне, коли побачив тебе тоді… На ґанку.

Селестіна широко всміхнулася. Ого, оце він швидко… Її свої почуття висловити дуже складно, бо ж доторкнутися боляче до нього, сказати нічого не могла… тому слухати його слова було надто приємно.

– Хочу, щоб хтось, якщо не я, хоча б світ… дбайливо звертався з тобою. Як із чимось цінним. Бо ти така. І ніхто не має права ламати. Ніколи більше… Може, це звучить зараз дивно, наче це надто швидко, але у мене відчуття, ніби я знаю тебе давно.

Селестіна видихнула, потягнулася до телефону на бильці. Змушена була написати це…

«У мене теж було таке відчуття», – обережно повернула екран телефону зі словами в нотатках.

– Чому? – перепитав тихо.

«Ти просто здався мені знайомим, коли ми зустрілися вперше. Не знаю», – ще один короткий текст.

Мить він мовчав, дивився у вічі, стис губи.

А потім взяв за руку, швидко мовив:

– Покажи мені ще щось, ще щось важливе. Є хтось, кого ти ненавидиш? Покажи мені.

Селестіна звела брови, його дотик болів, потрібно було швидко думати, що показати йому зі спогадів… і невже він думає, що відповідь може бути ось так просто на поверхні? Просто хтось, кого вона ненавидить, може бути винний? В її житті вся ненависть крутилася навколо одного нещасного випадку. І вона себе вмовляла, що воно того не варте, що злитися немає сенсу, бо зрештою їй все вдалося… але була інша сторона з питанням: а якби не вдалося?.. Ким би вона була, якби втратила слух тоді повністю на одне вухо, коли власний голос звучав в голові, як зламаний програвач, і співати було нереально, коли боліло і плакала ночами?.. І ненависть до випадкового хлопця, якого вона вже й не пам'ятає, який поцілив м’ячем в її голову, руйнувала її зсередини.