Глава 21

Селестіна сіла поруч із ним у машину. 

Рейн рушив повільно, майже м’яко, і за кілька хвилин заговорив:

– Єдине, що можу сказати, це те, що в тому залі був хтось… не надто хороший. Я відчув цю людину. Вона була десь далеко, у темних кутках, ми б її з тобою не розгледіли, тому…

«Тому вирішив не гаяти час?..» – подумала Селестіна і сама себе впіймала на тому, що надто вже усміхається, дивлячись на нього. 

А він-то говорить про серйозне. Вмить насупилася.

Витягла телефон і швидко набрала:

«Наступний сеанс аж в кінці тижня. Це довго».

Рейн зітхнув і легко всміхнувся краєм губ, прочитавши це:

– Ми і так відволікаємося… зайняті одне одним. А я мав би бути зайнятий тобою, а ти – собою і своїм одужанням, – посміявся. – Я би вибачився за те, що зробив, але ти здаєшся надто задоволеною зараз. Тому, очевидно, немає за що вибачатися.

Селестіна відповіла новим повідомленням:

«Насправді не можу дочекатися, коли ми розберемося з моїм голосом, щоб ти нарешті перестав постійно виправдовуватись».

Він крутив кермо, а його пальці щораз стискалися сильніше, ніж потрібно.

– Річ же не в мені, Селесті-іно… – знову звучав лагідно. – Я би не хотів, щоб тобі було боляче. Ось у чому річ. Не хочу тебе кривдити. Свій біль я міг би й потерпіти. Коли торкаюся до тебе… я би потерпів це.

Вона не відповіла. Їхала мовчки. Її погляд ковзав по вікні, по нічному місту, по розмитих від вологості вогнях. Але думала лише про його голос, його пальці, губи, що щойно ще були поруч.

Коли зупинився біля її дому, Рейн повернувся, готовий попрощатися, але вона не відчинила двері. Лише нахилилась до нього. Її пальці торкнулися його щоки, ніби боялися зробити щось надто сміливе. Вона повільно провела подушечками пальців по його вилиці. Він не рухався.

– Твої дотики горять у мені ще годинами після… – прошепотів Рейн і взяв її руку в свою.

Він нахилився і м’яко поцілував її долоню. Селестіна здригнулась і ледь поморщилась – там боліло. Боліло там, де цілував. Божевілля… 

Він відсахнувся, весь такий винуватий:

– Не варто… Тобі боляче.

Але вона не дала обірвати це. Опустила обидві долоні на його обличчя і поцілувала його вуста. В її грудях знову защеміло – так солодко, так боляче, що хотілося плакати. Цей поцілунок у машині, літнім вечором, коли ще пахне мокрим асфальтом і все світиться вогнями… Клята романтика чоловіка за кермом вечірнім літом…

На мить усе спинилось. А потім ніби щось надломилось, так сильно заболіло. Вони майже одночасно відсахнулися, кожен до свого вікна.

Селестіна розсміялася. Вона теж могла це витерпіти. Бо це вабило… це було так сильно заборонено, так спокусливо… і він сам собою такий особливий.

– Чому твій сміх лишився? – перепитав наче сам себе, похитав головою. – Те, що хтось нашкодив тобі… це очевидно. Але чому зник голос, а сміх лишився? 

Селестіна знизала плечима. Цього точно не знала. 

– Якщо хтось хотів забрати твій голос… навіщо залишив сміх? Може, сміх це те, що не піддається контролю? Його не так просто відібрати. Сміх чесніший за слова… Правда ж? – розмірковував у голос. – Я не розумію. Що ж з тобою сталося? – здавався напруженим. – Є хтось, хто хотів би зруйнувати твою кар’єру? Хтось конкретний?

Селестіна знову знизала плечима. Просто вона не розбиралася в людях так чітко, як він, і не могла побачити приховані мотиви у чужих очах.

Написала в телефоні: 

«Є лише зациклені на мені. Наче я ікона. Не виключаю, що нашкодити міг навіть хтось, хто обожнює мене».