Глава 20

Селестіна добре знала: там зараз порожньо… Бо сьогодні мав бути її невеличкий захід там, ще одна частина кампанії перед концертним туром. Написала менеджеру, що хоче приїхати туди з лікарем, щоби той усе влаштував і їх пропустили.

– Відпусти свого водія, я відвезу тебе… куди завгодно. 

Ох, як приємно було знову стати на цілий вечір лиш його. І щоб він був для неї.

Стримала усмішку. Рейн запропонував їй свій піджак, бо вечоріло і ставало прохолодно після зливи. Допоміг одягнутися, і Селестіна написала повідомлення водію. За мить обоє вийшли і сіли в авто Рейна. 

Усередині його авто було напрочуд затишно. Селестіна притулилася до вікна, загорнувшись у піджак Рейна – він пахнув його парфумом, стриманим і спокійним.

Рейн у своїй чорній сорочці сидів поруч, мовчазний, зосереджений на дорозі. Без окулярів він здавався… відвертішим. Трохи втомленим, але таким красивим – чесно, по-справжньому. Ще ніколи Селестіна не почувалася так безпечно.

Нарешті знайомий силует будівлі – старий театр, колись майже закинутий, а тепер переобладнаний у сучасний майданчик для великих виступів. Сьогодні він мав бути порожнім, і насправді це було рідкісне задоволення побачити його таким.

Під’їхали до службового входу. Охоронці впізнали Селестіну одразу, і, коли вона з вікна показала посвідчення та повідомлення від менеджера, один із них кивнув і відімкнув прохід. Ніяких запитань, жодної затримки. Денні встиг все владнати до їхнього приїзду.

Вони з Рейном увійшли до будівлі через боковий хід. Всередині панувала тиша – відлуння від кроків губилося в просторі. Темні куліси, порожні ряди, сцена, над якою лише верхнє світло, жодних прожекторів.

Сіли в першому ряді перед порожньою сценою, і Рейн простягнув їй руку. Селестіна стисла його пальці, показала йому, що тут відбувалося колись. 

За мить вони в її спогаді посеред натовпу, всі метушаться, спілкуються. Селестіна зі спогаду теж в залі, вітається з гостями і фотографується, гучно грає музика, освітлення в залі дещо романтичне. 

Спершу, сидячи з ним за руку, Селестіна розглядала все довкола, вражена, як точно Рейн допомагає їй відтворити спогад. А потім її очі зустрілися з його. Такі темні… і вона могла поклястися, що цей чоловік п’янів поруч з нею.

Реальність спогаду лишилася навколо – шум, натовп, кольори… але в центрі був він.

Не відводив погляду... Хотіла, щоб здався і поцілував.

Рейн легко торкнувся її щоки тильним боком пальців, наче питав дозволу. Селестіна не ворухнулась, лише затамувала подих. Її губи трохи розтулені, очі м’які, і щойно він нахилився ближче, вона довірилася.

Навколо все шумить: скрип взуття по мармуру, голоси, музика з динаміків, блиск фотоспалахів. І ніхто їх звісно ж не бачить. Були лиш одне для одного.

Його язик гарячий, і Селестіна мліла від його подиху на своїй вустах. 

І цього було так мало, але так багато… бо це було єдине місце, де можна було дозволити торкнутися одне одного. В клятих спогадах, не в реальності… Селестіна відчувала його обійми і як поцілунок ставав глибшим, і панічно думала про те, як їй позбутися того пункту в контракті… 

Прошепотів у вуста:

– Вибач, – але не відпустив від себе. – Я… не зміг себе стримати. Прокляття… що ж я за лікар такий?..

Здавалося, він сам не міг повірити, що зробив це, але в наступну мить нахилився знову, не стримуючи більше нічого. Його губи знову накрили її – глибше і міцніше. Його подих важчав, і вона не стрималася – опустила руку на його груди, відчула, які ті міцні під тонкою чорною сорочкою. І він цього дотику почула його тихий стогін в її вуста. Іншою рукою мусила міцно тримати його руку, щоб він раптом не припинив усе і не повернув їх в реальність, де насправді зала порожня.

З кожною секундою дозволяла собі більше – торкалася його шиї, грудей, ковзала пальцями по першому відкритому ґудзику, де шкіра гаряча. Серце билося... Рейн притис її на м’якому оксамиті театрального крісла, і вона відчувала, як його долоня тримає її стегно, аж охнула в поцілунок від неочікуваності.

– Ох, чорт… – прошепотів він і, нарешті, відірвався від її губ, важко вдихаючи, за мить відпустив її руку. 

І от… навколо знову була порожня зала. Тиша оглушувала.

Селестіна, ще гаряча й надто збуджена від його дотиків, розтулила рота – хотіла сказати щось, але не вимовила нічого. Геть через нього забула, що й слова не може сказати, так сильно її розпалив.

Він був поруч, не тікаючи, не виправдовуючись і не починаючи тираду, як у минулі рази. Лише сидів поруч ще ближче, ніж потрібно. Його груди підіймались важко, не відводив погляду від її вуст. Очі темні, ще вологі, ще повні тієї миті, в якій вони щойно розчинились. Провів пальцями крізь волосся – майже нервово, намагаючись повернути собі самоконтроль.

Селестіна нічого не могла вдіяти з тим, як шалено билося серце. Занадто збуджена, надто п’яна його близькістю, щоби думати про розумне. І, зрештою, що з того? Його сором, якщо й був, зник десь між стогоном в її вуста і між тим, як він стис її стегно. О небеса, мабуть, кохатися з ним це… Цікаво, який він, коли його поцілунки опускаються ниж…

– Гаразд… – видихнув він нарешті, ледь хрипло, і перебив її думки. – Ходімо. Відвезу тебе додому.