Глава 19

Наступного дня, коли сиділа на сеансі з Рейном, то не могла заспокоїтися. Просто мовчки простягла руку, торкнулася його зап’ястка і дозволила усе. Показала вчорашній спогад: кабінет, Альберт, контракти, натяк на куплену вечерю.

Після цього… Рейн, який професійно зберігав нейтралітет і тишу навіть у найбільш ніяковій ситуації, цього разу ледь нахилив голову і пирхнув. У його очах спалахнуло щось тепле й гірке водночас, засмучене й напружене. Він мовчав, але його щелепи стиснулись, а погляд зробився важким, мов камінь. Сердився.

– Це не те, що ти маєш переживати, – нарешті сказав він низько. – Це брудно.

Підтисла губи. Дійсно, почувалася дещо брудно і ображено. Коли ступала на сцену, знала, що це брудна гра, але до кінця не вірила, що таке може статися з нею.

– Мені шкода, – похитав головою, і коли Селестіна обійняла себе за лікті, схиливши голову, то він охнув і обережно обійняв її. 

Ніхто досі її не жалів обіймами. Ось такий біль від обіймів можна було перетерпіти. Притулилася міцніше.

– Давай… спробуймо щось інше, – мовив, і вона відчула, як він обережно погладив її волосся. – Щось, що не тягне тебе вниз. Покажи мені спогад, де ти була щаслива. Щось, що справді має значення, – відсторонився трохи і взяв за руку. – Може, ми знову щось знайдемо…

Вона поклала свою долоню в його – коротке зітхання від болю, що ще лишався у тілі. Та щойно заплющила очі і простір навколо почав змінюватися, вони опинилися всередині спогаду… біль зник. Її пальці стиснули його – було приємно.

Довкола них гамір, всі готують сцену до виступу. Селестіна стоїть в гарній сукні, готується до концерту і повторює слова пісень – так боїться забути. Година до першого великого концерту. І раптом доставка. Квітникар ледь вміщається у двері за лаштунками: масивний, рясний букет білих і рожевих півоній. Вона завмирає. Вона обожнювала півонії з дитинства – їй ніколи їх не дарували. А тут раптом такий величезний букет і… листівка.

Рейн легко провів пальцем по краю уявної стрічки, а іншою рукою стис руку Селестіни, яка було поруч і спостерігала з ним.

– Від кого? – спитав м’яко і нахилився, щоб підглянути в листівку, там текст, прочитав уголос: – Найкращі пісні народжуються після тиші. Нехай цей вечір буде першим із сотень. Зачаруй їх. Я в залі. 

Рейн прочитав і уважно дивився на реакцію. Селестіна зі спогаду щиро розгублена, обійняла букет і покрутилася на місці. В залі… там зала на вісім тисяч людей, дехто вже всередині, чутно гамір.

Перепитав, погладивши її руку: 

– Ти знайшла, від кого був цей букет? Нікого не впізнала тоді?

Похитала головою – ні, це було нереально через натовп. І ніхто не підійшов після концерту. 

Дивилася, як Рейн поруч дивиться на Селестіну з букетом, яка червоніє і слухає компліменти від менеджера, бо Денні клянеться, що це не його витівка, але радіє, що її так гарно привітали з дебютом… хто б це не був. 

І Рейн, всміхнувшись, обережно відпустив її руку. 

Щойно реальність повернулася, знову кабінет, Рейн мовив: 

– Кожен чоловік мріє бачити реакцію дівчини, коли передає їй такий букет анонімно. 

Селестіна тихо розміялася, бо це було очевидно. 

Написала в блокноті: 

«Ти отримав доступ до мрії якогось чоловіка».

Ще кілька секунд сиділа усміхненна, але неприємна думка прийшла раптово. Рейн помітив її зміну настрою.

– Що сталося? – перепитав. 

Написала: 

«Я не знаю, що думати. В листівці слова про тишу. Чи може це бути натяком на мій голос… Той, хто надіслав букет, міг знати, що мало статися?»

Рейн мить мовчав, потім видихнув: 

– Ні… Не думаю. 

Написала на новому аркуші: 

«Чому ж? Може, так і є? А може, такий свіжий і гарний букет від того власника флористики, який хоче зі мною побачення за контракт з його брендом? А може, він уже давно мене переслідує, бо, хтозна, а може, він уже давно спонсор лейблу, а вони з моїм босом про щось домовилися ще колись».

Селестіна пильно дивилася на Рейна, чекаючи його реакції. Його обличчя, завжди таке зібране й стримане, на мить видало тінь спантеличення. Він опустив голову, ніби уникаючи її погляду, а пальці нервово стиснули край блокнота, який лежав між ними. Вона помітила, як його брови ледь здригнулися, а губи стислися в тонку лінію – наче він хотів щось сказати, але слова застрягли десь глибоко. Ця мить була короткою, але для Селестіни вона тривала вічність. Її серце стиснулося: чому він так реагує? Це його зачепило? Надіялася, що він її хоч краплинку ревнує.

Рейн провів рукою по волоссю, намагаючись повернути собі звичну впевненість, і тихо промовив:

– А може, це не стосується втрати голосу чи… спонсорів? Жахливе слово… Може, це хтось, хто підтримував тебе після твоєї реабілітації через слух, про що ти мені вже розповідала? Зрештою… не буду вгадувати. 

Кивнула. Бо це дійсно вгадування. Їй тих букетів потім приходило безліч… просто цей був перший, от і так запам'ятався.