Глава 17

– Торкатимемося одне одного лише тоді, коли це необхідно для твоєї терапії... добре? – все-таки м’яко усміхнувся. – Селесті-іно, я не хочу, щоб ти думала, що я відштовхую тебе. Але кожен наш, – наголосив на слові: – зайвий дотик... він ускладнює все.

Селестіна не могла відвести погляду від його усмішки. Вона згадала, як подруги колись зізнавалися, що можуть закохатися в чоловіка лише через одну його рису – усмішку, погляд, голос. І Рейн... він був саме таким. Його усмішка ніби обіцяла безпеку, але водночас розбурхувала в ній бурю.

Вона коротко кивнула, відчуваючи, як серце стискається від його слів. Вказала пальцем на свою помаду, що лишилася на його губах, і стримано засміялася.

– Ох, – він помітно зніяковів, – вибач, – підвівся і на мить вийшов, одразу ж повернувся, витираючи губи серветкою. 

Селестіна танула від його опущених очей, тремтіння вій і того, як розгублено він зиркнув на себе в дзеркало, яке висіло на стіні.

– Твій голос... – мовив далі, сівши навпроти на стільці, вже не поруч. – Він не просто зник. Це не психологічне. Щось його забрало, і я відчуваю, що це не просто випадковість. Але щоб дістатися до цього, мені потрібна твоя довіра. Повна. Навіть якщо тобі доведеться показати мені те, що ти ховаєш від самої себе. Давай не зіпсуємо це?..

Кивнула… не мала вибору. 

Написала: 

«Що могло забрати голос? Ти ще щось побачив?»

– Так. Той самий відблиск, червоний вогник в очах… В очах одного з чоловіків, які стояли поруч з директором лейблу. Хто ці люди? 

Розгублено кліпала, але писала: 

«Там був мій майбутній менеджер – Денні, ще був редактор, ну, радше сонґрайтер, який править мої пісні, та один з продюсерів – він записує мою музику. Тож, хто з них?»

– Оу, – підняв брови, – ти сама пишеш свої пісні?

Кивнула, всміхаючись. Запитливо дивилася, чекала відповіді.

– Це мило… У тебе красиві тексти. Отже… Це був той, що з русявим волоссям, найвищий. 

«Це та сама людина, що працює з текстами. Це людина, яка опрацьовує мої! пісні. Тоббі. Тобіас, якщо точніше. Я пишу, а він виправляє і дає правильні назви», – відповіла на новому аркуші. 

– Правильні назви? – перепитав.

Селестіна навела приклад: 

«Ну, наприклад, спершу я хотіла дати назву пісні – «Фетиш», але він наклав цензуру, виправив на «Мовчазна згода». Я почала сперечатися, тому в кінці суперечок пісню назвала «Восьма нота», наче дещо недосяжне і спокусливе, про що не знаєш, що виходить за рамки».

– Красиво, – уважно прочитав написане, трохи помовчав, перш ніж мовити далі: – А чому «Фетиш»? Просто цікаво, що в тебе в голові, – стримав усмішку.

Селестіна примружилася, ставало кумедно, тому, розслабившись нарешті і закинувши ногу за ногу, написала: 

«Ти буквально в моїй голові уже третій сеанс?.. Бо сама маю деякі вподобання, люблю вдивлятися в людей».

– Наприклад? 

Ох, цілий допит. Не по темі.

Але хотіла відповісти, тому продовжила писати: 

«Я обожнюю різні речі, які радше художні, знаєш, гідні написаних картин, – підвела на нього погляд, перш ніж дописати: – Чоловіків в окулярах, красиві ключиці, красиві руки, як от в тебе, ти наче музикант, а не лікар».

– Це, – прочитав і пирхнув, – трохи відверто. Надто. 

Селестіні подобалося, як він ніяковіє, тому дописала:

«Як от тіні на твоїх вилицях, коли ти сидиш біля цього вікна. Або як твої пальці ледь тремтять, коли ти тримаєш мою руку під час сеансу. Або звук твого голосу, коли ти називаєш моє ім’я…» – дописала і випросталася, повернувши до нього блокнот, спробувала мати серйозний вигляд.

Кілька секунд він оцінював її поглядом, навіть опустив окуляри, і ті знову повисли на ланцюжку на шиї, який був прикріплений до вушок окулярів. 

Констатував:

– Ти фліртуєш. 

Селестіна спробувала лишитися незворушною, лише примружилася. 

Він стис губи, щоб не всміхнутися, за мить мовив:

– Тоді теж дещо скажу, – злегка нахилився вперед, сперся ліктями об коліна, ковзнув поглядом по її обличчю, затримався на кутику вуст. – А мені подобається, – почав повільно, – коли хтось стає раптово серйозним посеред флірту. І я точно впевнений, що тобі подобається, коли чоловік зніяковіло сміється. Коли він, такий ніби впевнений у собі, раптом відводить погляд, не знаючи, куди подіти руки. Бо саме тоді ти дивишся уважніше. Я це помітив. Постійно намагаєшся зробити так, щоб я розгубився, – похитав головою, цокнувши язиком, і знову надягнув свої окуляри. – І мені дійсно ніяково. 

Повсміхалася й написала:

«То що думаєш про той відблиск в очах, який ти бачив?»

Він теж усміхнувся куточками вуст – Селестіні, а не темі, яку вони мали обговорити, і підвівся. Підійшов до дошки, щоб вписати ще одну людину і спогад.