Глава 10

Селестіна роздивлялася деталі. Багато паперів на столі перед ними. І на мить їй здалося, що там є її концертна афіша, маленька листівка, яку роздавали на вулиці… Перепитати не могла, лиш розтулила рота, дещо здивована.

Але раптом Рейн зі спогаду обіймає себе за лікті, наче йому боляче, досі мовчить.

Рейн поруч говорив далі: 

– Я ходив до терапевта, – мовив. – До кількох. Деколи навідуюся. Бо перш ніж лізти в людські голови – треба навести порядок у своїй власній. І про це… – вказав рукою на Рейна зі спогаду, який згинається від болю. – Я казав тобі… Я зв’язаний клятвою, де не маю права порушувати конфіденційність пацієнтів, тому будь-яка спроба розповісти щось про пацієнтів, викликає біль. Конкретно тут я й не збирався розповідати щось про пацієнта, я просто хотів розповісти терапевту, що мав дещо травматичний для самого себе сеанс, що мені погано після того, що я побачив в чужій голові… і це все. Але клятва спалахом болі зупинила мене навіть від цієї розповіді, не давши описати, що я… саме я… відчув, коли заглянув в голову до іншої людини. Довелося згодом розбиратися з цим самотужки. Я показую тобі цей спогад як гарантію – все, що між нами станеться… – уточнив: – Як між пацієнткою і лікарем звісно… залишиться таємницею, – і знову всміхнувся.

Жодного шансу щось запитати. Селестіна лиш слухала. Дуже хотіла блокнот і ручку…

– І ще один спогад… останній на сьогодні. Ходімо, – знову стис її руку.

Світ навколо зрушився, ніби хтось перегорнув сторінку. Усе змінилося: повітря, світло, запахи. Вони стояли під рясним дощем на вечірній набережній Брюсселя Ліхтарі віддзеркалювались у мокрому асфальті, небо було темним, важким, і шум води, річки зливалися з машинами.

Раптом по вулиці біжить Рейн, хоч і в темряві риси обличчя дещо нечіткі. Інший Рейн – очевидно молодший, може, ще студент, промоклий наскрізь. На ньому спортивний костюм, на шиї – якась гарна золота спортивна медаль університетського зразка, а в руках пакет з кормом для тварин. Він біжить швидко, рішуче, і зупиняється на розі вулиці біля старої картонної коробки, поставленої під стіною.

Селестіна встигла розгледіти: у коробці сидів худий, змоклий пес, з настороженим поглядом і настовбурченими вушками. Рейн обережно насипає їжу й мовить щось лагідне, слова губляться у шумі дощу.

Під навісом, за кілька метрів, стоїть чоловік у темному. 

Селестіна напружилася, бо його постать здавалася загрозливою, і на мить їй здалося, що він спостерігає з недобрим наміром. 

Але той не рушає з місця, просто стежить.

Раптом із тіні щось підповзає. Маленьке, вкрите колючками.

– Їжак… – тихо уточнив Рейн, той, що стояв поруч із нею. 

Їжак, не зважаючи на дощ, підповзає до коробки й почанає їсти корм, який Рейн залишив для пса.

Чоловік з навісу раптом ступає крок вперед, замахується ногою з явним наміром прогнати їжака, можливо, навіть вдарити.

– Гей! – вигукує Рейн, змахнувши руками і вставши між ним та твариною. – Хай їжак теж їсть! Відчепися. Яке тобі діло?

Той чоловік зупиняється, здивувавшись, а потім просто починає сміятися – глузливо, але без злоби. І відходить. Посміявся з добродушного студента.

Собака обережно вилазить з коробки. Рейн підсталяє долоню й легенько кличе за собою.

– Я тоді відвів пса до ветеринара, – промовив Рейн поруч, дивлячись на себе у спогаді. – Довелося пів міста обійти, щоб знайти когось, хто працює так пізно. Це було складно, – усміхнувся, хоча в усмішці був легкий сум. – І дуже хвилювався, чи встигну повернутися до нього, щойно куплю трохи корму… Тоді у мене не було авто, але… Я був у хорошій формі, добре бігаю. От… Я забрав його до себе. Назвав Томасом, хоч він і довго не хотів відгукуватися на нове ім’я. У нього все гаразд, хоч він і старий – часом хворіє.

Селестіна всміхнулася, дивлячись на Рейна-студента, який заохочував собаку йти за ним, сміявся до невдовзі-Томаса, кликав.

– В той день багато всього сталося, – знизав плечима. – І хороше, – жестом показав на медаль на шиї студента-Рейна, – і погане сталося, на жаль, теж. Але я хотів показати тобі цей спогад, щоб ти просто не сумнівалася – я загалом непогана людина. 

Вона й не сумнівалася. 

За мить він поглянув їй у вічі, такий приємний, і розтиснув пальці, відпустивши. І це повернуло її в реальність до його кабінету.