Глава 16

Його погляд ковзнув по підлозі, стіні, її плечу – куди завгодно, тільки не в очі.

– Ні, так точно не можна, – видавив нарешті, звучав трохи сердито. – Чорт… я не мав. Я не мав тебе цілувати. Це було безвідповідально. Перш за все… я хотів би допомогти тобі повернути голос, тому так не можна.

Темрява раптом проросла довкола них, як наслідок збоїв у його концентрації. Пам’ять навколо тьмяніла, картини розпливалися. Кабінет, люди, договір… усе ніби стирається, вицвітає.

– Вибач, – мовив раптом. – За той поцілунок. Я не мав права. Ми не мали. Я тебе поставив під удар. Я…

Він замовк, коли Селестіна підвела на нього погляд і поглянула у вічі, щиро здивована, бо це ж вона… перша почала. Кумедно, як в дитинстві в суперечках, хто перший нашкодив. 

Селестіна озирнулася – навколо ніч, суцільна, глибока, як провалля. Ніби їх на мить викинуло з простору пам’яті, і вони опинилися в чорній порожнечі. Було лячно. Її подих зірвався, бо злякалася темряви. Рейн це відчув, і м’яко, майже нерішуче, відпустив її руку, щоб забрати їх звідти.

Вона розплющила очі – перед нею знову його кабінет. За вікном палахкотіла гроза, спалахи розривали небо, і світло блискавки на мить ковзало по темних меблях. У кімнаті стояла важка тиша.

Селестіна потяглася за блокнотом. Рука тремтіла. 

Вона довго не могла знайти слів, але потім акуратно вивела рядки:

«Це мені варто вибачитися. Я мала розповісти про контракт, але краще було показати. Вибач за поцілунок… я трохи надто захопилася тобою».

Рейн прочитав. Мовчав, доки не кивнув, коротко, з напруженою лінією щелепи.

– Це корисний спогад. Я би… Ох, гаразд. Не буду змінювати тему знову. Нам треба поговорити про те, що сталося.

Він обережно взяв її руки в свої – тепло і турбота в кожному русі, але це пекло в грудях. Тримав міцно, але не силою – з ніжністю.

– Ось це вже боляче, – промовив він, важко видихнувши. – Давай спробуємо не відволікатися одне на одного. Думаймо тільки про твоє одужання. Гаразд?

Селестіна кілька разів розгублено кивнула. Хотіла потягнутися до блокнота знову, хотіла відповісти, щось пояснити, але її руки залишалися в його. Вона не могла й не хотіла відпускати.

– Тобі теж це болить? – перепитав.

Вона знову кивнула, і в грудях усе зсудомилося – дихати складно, наче повітря стало занадто щільним. Але вона терпіла, бо його дотик був потрібен. Дивилася, як її бліді пальці тремтять у його долонях, такі маленькі її руки проти його рук…

Він обережно відпустив її, і в тій м’якій відстані між ними наче стало холодніше і самотніше. Вона більше не витримала.

Раптом схопила його за краватку і притягнула до себе. Знову поцілувала і так міцно, щоб не смів відсторонитися. Поцілунок був справжній – в їхній реальності, не посеред спогаду. Їхні подихи змішалися, дихання збилося, і секунди перетворилися на вічність, де не було нічого, крім серцебиття, що гупало в скронях. І Рейн цілував теж, глибше, вона відчула його легкий укус на губах…

Але біль в грудях дужчав. Селестіна відсахнулася першою, він одразу за нею. Обоє тяжко дихали. Боліло... І навіть вогонь усередині не міг перебити того, що пройняло тіло.

Селестіна схопила блокнот, лихоманково писала, показала:

«Вибач. Я хотіла лише перевірити».

– Що перевірити? – пробурмотів Рейн і всміхнувся так, ніби не вірив до кінця, що це щойно сталося. – Біль буде… це неминуче… бо це порушує наші з тобою…

Вона різко піднесла новий рядок до його обличчя:

«Перевірити, як це! Цілувати тебе не посеред спогаду, а в реальності».

Дивилася на його обличчя, як він обережно витер вуста від її помади, але лиш розмазав і потягнув червоний слід до щоки. 

– Це боляче, – похитав головою, – і це може зіпсувати твоє лікування. Залишмо це позаду, гаразд? Чи на павзу… треба вирішувати проблеми по черзі. 

Селестіна примружилася:

«Наскільки? До мого одужання?»

– А що ти хочеш почути? – розгубився. – Коли ти одужаєш, з тобою я буду вільний від свого пункту лікарської клятви про романи з пацієнтками, бо ти не будеш більше моєю пацієнткою… А ти?.. Твій контракт нікуди не дінеться. Це не матиме сенсу. 

Селестіна не знала, що відповісти. І Рейн відвів погляд кудись в простір, напружився, наче промотував в голові те, що сам озвучив. Наче й сам не хотів це визнавати.