Глава 14

І вона взяла, і на мить це знову промайнуло болем в грудях, але Селестіна стисла зуби. Мабуть, це боліло і йому, бо Рейн підвів їхні сплетені пальці, за мить опустив обидві руки на її скроні і притулився чолом до її чола. Селестіна розгубилася, але одразу заплющила очі, готова показати йому щось з того, про що він просив… ключове. 

Її пальці ледь дрижали, але вона стисла його руку, притулилася до його долоні міцніше, нахиливши голову. 

Можна показати, де боліло. І де досі болить.

Спочатку вона злякалась, що знову все відчує, як і тоді. Переживе все знову. Але коли розплющила очі і її погляд на його вустах, вони досі поруч… їхні долоні з’єдналися, і простір навколо змінився, вона зрозуміла, що відчуває себе так само, як тієї миті, коли він показував його спогади. Вони мали спостерігати за її спогадом зі сторони.

Тренувальна зала сіра, волога від поту й напруги. Дзеркала на стінах відбивають рухи – десяток дівчат у спортивному повторюють танцювальні рухи, ще й ще. 

Серед них вона, Селестіна. Гострі вилиці, затиснені губи, втомлені очі, вологе вже пофарбоване волосся. Ритм у кожному кроці, але… вона кульгає. Ледь помітно. Губи тремтять. 

Рейн опустив погляд і стис її руку. Селестіну заболіло в середині… бо він помітив, що не так у тій клятій тренувальній залі. Її тонкий кросівок у крові. Тренер зупиняє усіх аж в кінці танцю, коли Селестіна вже бліда і знервована. Вона скидає кросівок і бачить, що з нього стирчить цвях. Хтось підсунув його в паркет просто під її позицію, вона втрапила на нього, але цей тренер… він не здається доброзичливим. Очевидно, вона тільки починала пробиватися, хотіла вийти на сцену за будь-яку ціну, незважаючи на біль і пробиту ногу посеред тренування. Якби провалила це заняття, то її б відсіяли, а далі за місце на сцені боролись би наступні дівчата. 

Селестіна сідає в кутку і знімає кросівок, тренер починає розбиратися з цим, кличе медсестру з кабінету, який був далі по коридору їхнього корпусу. 

Рейн спостерігає і каже:

– Очікував дещо інші твої спогади… Часто конкурентки влаштовували таке одна одній? Я ж правильно розумію, що цвях… це лише один з підлих моментів?  

Селестіна стисла його руку, кивнула. 

Зі сторони навіть не вірилося… все це було реальним і що вона не дозволила собі зупинитись.

– Мені шкода, – Рейн вирвав її з роздумів, а Селестіна просто знизала плечима, бо це вже пережито, але ці болючі спогади стали її частиною, завдяки цьому болю вона стала сильною й успішною, бо того дня її не вигнали, а навпаки високо оцінили, що вона не зірвала тренування через біль, отже, не зганьбиться і на сцені, якщо щось станеться.

Торкнувся її обличчя – так само, як там, на колесі в реальності, теплими руками. Їхні чола торкнулися і між ними тільки дихання. Він відчутно вищий, це відчувалося приємно і так сильно манило. 

І це так… Хвилююче.

– Пора повертатись. Я побачив дещо важливе, що нам допоможе… – додав він, схиляючись ближче. 

Серце забило швидше. 

Думка прослизнула без дозволу: «Що, якби він поцілував?»

Прямо тут, серед спогаду, серед шумної тренувальної зали…

І… ця думка не боліла, його дотики тут не боліли. Не кололо грудну клітку, не дерло, як після тих легких обіймів. А що… якби вона поцілувала його? Тут. 

Селестіна не встигла подумати ще раз – просто стала навшпиньки, потягнулася до нього, легенько торкаючись його губ своїми. Так обережно, що це радше подих, ніж дотик. Але справжній. І це не боліло.

Рейн завмер, уже готовий витягти їх зі спогаду. Її очі трохи розплющені – вона дивилася на нього впритул, серце билося шаленим ритмом. Його пальці ще на її щоках…

І раптом зміна. 

Він наче збагнув, схопив сильніше. І його поцілунок різкий, сильний. Його рука лягла на її потилицю, інша на її талії, і Рейн притис дівчину до себе. Її пальці чіплялися за його сорочку. Вона тонула в ньому, в цьому пориві.

Їхні губи знову і знову зустрічалися, вона ще ніколи нікого так не цілувала. І ніколи не могла подумати, що хтось так її цілуватиме…

Аж поки щось не змінилося. Він мовби збагнув, що накоїв, і віддалився на мить – погляд затуманений, але вже яснів розумінням. І відпустив її руку.

Одразу все зникло.

Вони знову на верхівці колеса огляду. Небо над ними нічне, дощ крапав густіше. Її пальці знову схопилися за його руки у спробі не відпустити від себе. Але це складно. Селестіна важко вдихнула й відпустила його долоню, бо біль повернувся різко, пульсуюче. Рейн прибрав руки від її обличчя. Сиділи поруч, дивилися у вічі одне одному, дихали нерівно.

Рейн ще кілька секунд тримав її погляд. У ньому було стільки… біль, здивування, бажання, що не встигло згаснути… Глибоко вдихнув, нахилився й махнув рукою сторожу.

Той зрозумів. Мовчки натиснув кнопку, і колесо повільно, з легким скреготом почало опускати їх униз.

Селестіна ще тремтіла – від спогадів, від поцілунку, від себе. Її пальці лежали на колінах без сили. Серце не вгамовувалось.

Рейн не дивився на неї, лише сказав тихо, але чітко: