Глава 13

Псувати власне лікування стосунками з ним… Ні. Це була кепська ідея, іншого такого лякаря дійсно не знайти. Але ж як же сильно їй хотілося сказати просто: «Ти милий». Такий милий, неймовірний…

І від бажання це озвучити Селестіна ледве не підскакувала на місці, притуливши долоні до грудей. Серце билося болісно, але ці короткі обійми вартували всього болю. От тільки.. не хотілося, щоб боляче було і йому. 

Вона зиркнула на вхідні двері й, не обертаючись, пішла в їхній бік. Ледве помітним жестом покликала Рейна за собою. 

На терасі схопила забутий телефон, швидко набрала у чернетках і простягла йому екран:

«Не хочу псувати тобі ніч, мабуть, не варто було так панікувати. Я опишу усе на сеансі. Я знаю, як заспокоїтись. Краще прогуляюся трошки. Вибач за пізнє повідомлення».

– Але я вже тут. І… Це… не найкраща ідея, – тихо відповів Рейн, глянувши на неї з легкою тривогою, і такий тихий тон Селестіні було складно розчути – це дуже злило. – Не надто безпечно. Якщо не хочеш, щоб тебе показували в ранкових новинах – нічні передмістя не наймирніше місце.

Селестіні, аби відволіктись, справді вистачило б дійти хоча б до цілодобового маркету за рогом, купити шоколаду і назад додому. 

Вона вже потягнулася було до телефона, щоб написати щось у відповідь, але Рейн її випередив:

– Давай інакше… Одягнись, а я просто покатаю тебе містом. Трохи змінимо картинку, добре? А потім… ти розкажеш мені про той сон. Хоч трішки, поки він свіжий і пам’ятається. Якщо не хочеш показувати – хоч опиши словами.

Вони стояли у вітальні, напів темній, тихій, і світ за вікном здався далеким. Селестіна дивилася на нього пильно –  в такого чоловіка легко закохатися. Це жах…

І подумала: «Спершу краще все вислухати, що він хоче сказати… Потім уже відповідати. Якби я встигла написати про маркет – він би не запропонував цього. А я би хотіла…»

Так приємно, що стіни його кабінету… пали. Світ став ще ширшим. Вона кивнула й легенько махнула рукою в бік дивана, мовляв, сідай, зачекай трохи. Рейн усміхнувся кутиками вуст і мовчки сів, щоб дочекатися.

Вона зібралася швидко. Стояла перед ним в чорній сукні, стримана, але з очима, в яких було те саме бажання просто проїхатися з ним нічним містом, бажання побути поруч з хорошим чоловіком. Побачити, як ліхтарі виблискують по склу. І не думати. Просто бути вільною від роботи, від усіх, крім чоловіка, який чомусь рвався врятувати її навіть серед ночі. 

Рейн вів машину мовчки, не надто повільно – за вікнами пробігали нічні вогні міста, ліхтарі лишали сліди на його обличчі, на його руках. У салоні було прохолодно і приємно пахло ароматизатором чи то жуйки, чи то кавуна… авто після мийки, очевидно. І хоч ніхто нічого не казав, він був поруч. Їхав… для неї.

І раптом авто м’яко загальмувало. Попереду була темна огорожа парку з атракціонами, за нею нерухомі силуети колеса огляду, гірок, будок із солодкою ватою. Але це була пізня ніч.

Рейн вимкнув двигун і вийшов із машини, обійшов авто й обережно відчинив їй дверцята, простягнувши руку:

– Йдемо, якщо ж змінити картинку, то на щось приємне.

Взяла за руку і вибралася з авто. 

Поблизу в дерев’яній сторожці світилась лампа. 

Молодий хлопець-сторож, років двадцяти, підвів голову від телефону, впізнав Рейна й усміхнувся:

– Передам власнику, що ви знову тут, – мовив він із ледь помітною дружньою іронією.

…Знову тут? Водить сюди своїх пацієнток? Селестіна напружилася.

– Ага. Пробач, пізно. На кілька хвилин можна? Лише колесо.

– Без питань, – хлопець уже діставав ключі, оцінив Селестіну, але не впізнав, очевидно, її жанр музики – не його. – Зараз усе буде.

Вони рушили вглиб парку. 

Рейн пояснив: 

– Якось я приходив сюди з другом, ну, колись однокурсником, який закинув медичний, а зараз він власник цього парку, і ми просто розвіялися. Тому в мене тут привілеї.

Було тихо.

І раптом… спогад. Колись вона була лише раз в подібному парку. Ще маленька. В старому пальті, з батьками, які не могли дозволити собі багато, але тоді це було свято. Один раз. Один. Потім виросла, життя перевернулося, вона завжди поспішала. До сцени. До контрактів. До грошей. А дитячі розваги стали неважливими й неможливими.

Рейн, не поспішаючи, нахилився до неї:

– Тут усе для тебе. Раптом тобі буде цікаво ще щось. 

Сторож провів їх до невеликого колеса.

Вони сіли на диванчик, і хлопець натиснув кнопку. Повільно й з легким скрипом колесо почало підіймати їх догори. З висоти було видно вогні міста і навіть блиск шосе. Падав дощ, але ледве відчутний. Дрібні краплі осідали на його волоссі. Селестіна дивилася, як вони торкаються його скроні, як блищать на кінчиках темних пасм.

Рейн повернувся до неї. Колесо зупинилося на вершині. 

Тихо, ніжно мовив:

– Якщо візьмеш за руку – ми залишемо тут усе, що б ти мені не показала. Не в кабінеті, а десь тут, і хай загубиться.