Глава 11

– Перепочинемо? – запропонував Рейн.

Селестіна кивнула. Вони підвелися з місць. Обдумувала побачене… 

Вона взяла до рук блокнот і ручку, готова ставити запитання..

Загалом… навіть не сумнівалась, що він хороша людина. Підтверджень не потребувала.

Вони увійшли до гостьової кімнати. Рейн підійшов до полиці з платівками, ковзнув пальцями по їхніх ребрах.

– Я слухав твою музику, до речі.  Точніше… тут коректніше звучатиме: а хто твою музику взагалі не чув? Кожен чув, – озвався, не обертаючись. – Як щодо класики? У мене є чудові збірки – саундтреки зі старих фільмів. Вони завжди допомагають переключитися… Коли прослухаєш одну платівку, то згадуєш не музику, а сцени з фільмів, моменти... – увімкнув програвач. – Люблю програвач, звук кращий.

М’які звуки заповнили кімнату.

Селестіна дивилась на нього – без сорому, не приховуючи тепла в очах. Її не вчили цьому, не попереджали, що ось так можна… просто бути, просто сидіти поряд з чоловіком без тривоги. Колись, якщо її й запрошували, то максимум на каву, серед гамору вуличних кав’ярень, де згодом починала паморочитися голова. Її вухо після травми не витримувало шуму. Порушений вестибулярний апарат зраджував без попередження. Потім – гул у голові, безсоння, вечори з увімкненим білим шумом замість сну. Вона сумувала за старими каналами супутникового телебачення – тими сірими, що просто шуміли. Без картинки. Після травми це були б її улюблені канали, вони маскували шум у вухах.

«Стоп! – зупинила себе подумки і сіла на дивані. – Це лише сеанс. Терапія. Перепочинок – частина методу. Він, напевно, з усіма такий приємний…»

– Мені подобається твоя музика, – мовив він, знову обернувшись до Селестіни.

Думки обірвалися. Завмерла, не знаючи, як реагувати. І Рейн раптом сів поруч на дивані… пліч-о-пліч.

– У тебе неймовірний голос. Такий, що запам’ятовується.

Вона опустила погляд і написала в блокноті:

«Може, тому мені й вдалося пройти кастинг у студії. І дебютувати після довгих тренувань».

Тепло від його плеча було несподівано заспокійливим.

– Наскільки жорсткий був кастинг?

Селестіна написала:

«Дуже жорсткий. Багато етапів. Потім виснажливі тренування до ночі. До того, як потрапила в лейбл, була на десятках співбесід. І щоразу ті самі коридори, ті самі сльози. Пам’ятаю, як сиділа поруч із іншими, хто плакав після відмови».

– Певен, ті, хто тобі відмовив, зараз дуже про це шкодують, – всміхнувся.

Вона швидко написала:

«Так. Я приношу компанії непогані гроші».

– Що було найскладнішим під час кастингів?

Рука її завмерла. Селестіна довго сиділа мовчки, не зводячи погляду з блокнота. 

Потім повільно написала:

«Перевірка слуху».

Він не вагаючись перепитав:

– У тебе… були з цим труднощі?

Селестіна довго не писала, думала, перш ніж зрештою:

«Не хочу згадувати. І не хочу говорити про слух. Я погано чую на праве вухо. Реабілітація була довгою й складною».

Він мовчав. Навіть не ворухнувся.

– Можна ще одне запитання? – тихо мовив, обережно нахилившись трохи ближче.

Вона ледь помітно кивнула.

– Але ж… зараз усе гаразд? Із слухом?

Селестіна відвела погляд і почала писати. Літери виходили неохайними, смиканими, але вона не стирала, не переписувала. 

Просто повернула до Рейна блокнот:

«Далі – лотерея. Слух на праве вухо або погіршиться, або залишиться, як є. А він уже не надто добрий. Я гірше чую. Але є ще третій варіант: або слух втратиться зовсім. Я досі регулярно проходжу лікування, хоч і минуло багато років. Не хочу про це.
Зараз інша проблема – голос.
Минула травма з мене досі не вийшла. Може, тому я спокійніше приймаю те, що сталося з голосом. Бо я вже пережила дещо жахливо схоже».

Він взяв блокнот. Довго не зводив погляду з написаного. Здавалося, читав її слова цілу вічність. 

Рейн кивнув:

– Гаразд. Це не чіпатимемо.

Її ніби кольнуло. Не те, щоб вона хотіла говорити про це, ні. Але…

«Ключові спогади, – згадала. – Він сам казав, що важливо дістати саме ключові моменти мого життя, моєї музики. А всі вони фактично пов’язані з тим футбольним полем. І з тим, що було потім. Все пішло звідти. І він так просто каже… «Гаразд. Це не чіпаємо».

Вона сиділа з блокнотом у руках і не знала, що відчувала.

Просто змінила тему, написала:

«У терапевта з твого боку столу серед паперів була афіша з моїм концертом… чи мені здалося?»

На секунду він задумався, але відповів з легким сміхом:

– Та ті афіші, мабуть, були повсюди. Чи не так?