Глава 8

Усе, що він радив, вона виконала – майже машинально. Прогулянка в парку виявилась короткою, вона сховалася за великими окулярами. З менеджером посиділа мовчки, більше для галочки, і той щось розповідав, намагався жартувати, але в голові було порожньо. І тільки під вечір наступного дня, коли залишилася сама у будинку, дивлячись у вікно на захід сонця, накотила справжня хвиля.

Її серце виривалося з грудей: «А якщо не повернеться голос? А якщо це назавжди?»

Вона не витримає.

Це був не просто страх, це була глибока, майже тілесна паніка. Спати не могла. Здавалося, що повітря занадто важке, а ніч надто довга.

Спробувала засміятися. Награно не виходило жодного звуку. 

Вона ходила кімнатами, торкалася до речей, до клавіш піаніно, але не могла ні грати, ні співати, ні мовчати спокійно. Кілька разів думала написати Рейну. Та зупинялася: ну що писати? Нормальні люди сплять у цю пору. І краще не заважати йому відпочивати.

Очі заплющила лише під ранок – короткий сон, більше схожий на відключення. І в ньому не було полегшення.

Ранкове інтерв’ю на радіо, ясна річ, скасували. Їй було байдуже. Вперше в житті.

Єдине, що хоч трохи тремтіло всередині, це очікування. Зустріч із ним. Найочікуваніша подія дня.

Вдяглася, як він і просив: легка біла майка, прості штани, вільні й не обтяжливі, і босоніжки. Волосся лишила розпущеним, обличчя залишила майже без косметики – легкий макіяж. 

Час зустрічі давно вже погодив менеджер, тож вона знала, коли приходити. Підійшла до дверей дому... Але не встигла навіть підвести руку, як двері прочинилися самі. Він уже стояв там, наче відчув її.

– Доброго ранку, – сказав він лагідно, з тією самою тихою усмішкою. – І я дуже радий, що ти тут. Ти не одна, і сьогодні все працює на тебе. Навіть сонце. Бачиш?

День дійсно був сонячний, жодної хмаринки.

Мовив далі:

– Хочеш кави? – показав вказівний палець. – Є гарячий шоколад, – додав ще палець.

Селестіна повторила: показала два пальці, другий запропонований напій.

Він обережно жестом запропонував увійти, і вона ступила через поріг. В його домі стало трохи простіше. Звернула увагу, що в його вітальні у вазі свіжі білі півонії. 

Вони знову сіли у його кабінеті. Він частково зашторив вікна, щоб захистити кімнату від надміру світла. Так затишніше. Селестіна, не задумуючись, роззулася, піднявши ноги на диван – сьогодні вона справді почувалася трохи розслабленішою. Роздивлялася його. З-під сорочки, загорнутого коміра, було помітно виразні ключиці. 

– Ти так і не написала мені, – спокійно мовив Рейн, вивчаючи її обличчя. – Але судячи з синців під твоїми очима… я був тобі потрібен. Я міг би допомогти.

Вона підвела на нього погляд. Здивована почутим.

– Вибач, – додав він майже пошепки. – Але досі маєш чудовий вигляд. Навіть невиспаною.

Поки Селестіна вмощувалась зручніше, взяла в руки блокнот, підтягнула до себе чашку гарячого шоколаду, Рейн трохи помовчав, даючи їй час.

– Кошмари не снилися? – запитав обережно, надів окуляри в гарній чорній оправі.

Селестіна опустила очі в блокнот і написала на сторінці:

«Я не дуже спала, вже й не згадаю».

– Якщо раптом сни, жахіття… Я би теж хотів їх побачити. Щоб ти показала мені. Але це поки надто тяжко, тож не проситиму. Повернемося до того, з чого почали. Спробуємо поглянути на твої ключові спогади як співачки.

Його голос змінився – не та м’яка, заспокійлива інтонація, до якої вона вже звикла, а дещо стриманіша, наче він трохи розгублений. Вона помітила зміну, хоч і не заглибилась.

Ренй дозволив їй допити шоколад, заплющити очі, і, як минулого разу, взяв її за руку.

Сказав:

– Вір мені. Я не зашкоджу тобі і не скривджу тебе.

І вона вірила. Мусила вірити.

Та спроба провалилася. Перед очима миготіли уривки – надто швидко, надто хаотично. Музична школа. Перша співбесіда. Менеджер Денні, який усміхався занадто впевнено і роздивлявся її, як ляльку на вітрині. Падіння на сцені під час танцю. Голоси в натовпі. Ігнорувала спогад про м’яч і удар в голову, бо це не та проблема, яку знову треба піднімати.

– Чекай, – він м’яко зупинив потік її сумбурних спогадів. – Ти намагаєшся обрати, що головне. Так не годиться. Бо головне має одразу проявлятися. Тобі потрібно зрозуміти, як керувати подорожами пам’яттю. Так буде простіше. Тому… пропоную поглянути на якійсь із моїх спогадів. Дозволю тобі поритися в моїй голові, – засміявся.

Вона завмерла. Внутрішньо напружилася. 

Підвела на нього очі й написала в блокноті:

«Це можливо? Такого я точно не вмію».

– Так само, як я можу залізти в твою підсвідомість, – сказав, усміхнувшись тією самою чарівною усмішкою. – Я можу запросити і тебе до своєї. Я вестиму.

Міг зачаровувати без жодного зусилля, одним лише голосом.