Глава 6

– Вперше це не надто приємно, я знаю, – його теплі пальці відпустили її руку, чоловік підвівся і підійшов до дошки, взяв крейду і написав кілька слів, мовив далі: – Так і думав… До спогаду пропущеного дня не так просто дістатися, зв’язок обривається. Маю думку… не певен, що тобі це сподобається… Але пропоную пошукати твої ключові спогади, переглянути їх. Можливо, тобі ми зможемо знайти ниточку, яка приведе до того дня. Зник голос, отже, можна переглянути ключові спогади, які формували тебе як співачку. Можливо, спогади про той злощасний день заховалися десь там.

Селестіна дивилася на нього своїми великими сірими очима. Хто б сумнівався… якщо вже лізти в голову, то повністю. Мабуть, він дуже здивується, коли побачить, що щасливих спогадів там дещо менше, ніж ключових травматичних… ну-у-у, що ж…

Трясця…

Поглянула на годинник на руці, не вірилося, що минула година.

– Пропоную перепочити, осмислити, – звернув увагу на її погляд на кисть руки. – Легкий обід і кава? – зиркнув на чашку чаю, яку Селестіла чіпала лиш раз. – Вегетаріанка?

Похитала головою. Ні.

– Ходімо, – простягнув руку і допоміг підвестися з дивану. 

Селестіна обережно взула туфлі знову. Пішла слідом, взявши блокнот і ручку. 

Кухня була несподівано затишною, хоча й досить стриманою – біло-сірі фасади, багато світла і вихід на терасу, де стояли ковані столики. У кутку на лежаку спав на вигляд дуже старий пес. Рейн провів дівчину до тераси, запросив за стіл. Селестіна сіла, обережно, як гість, який не хоче нічого зайвого зайняти у просторі господаря. Він поставив перед нею склянку з водою, а потім відійшов і відкрив холодильник. Там виявилися кілька коробок із ресторанною доставкою.

– Тут трохи тайської, трохи пасти, і навіть лінгвіні з білими грибами. Привезли перед твоїм приходом. Я не дуже кулінар.

Селестіна всміхнулася краєчком губ. Усе життя перетворилося на чіткий розклад, обмеження, заборони, дієти, ваги, що стояли в кутку тренувальної зали студії.. І ось – просто чоловік, який нагріває їжу з доставки і не соромиться цього, і це можна з’їсти, не боячись, бо і так кілька днів майже не їла.

– Це паста з трюфельною олією, – сказав він, ставлячи перед нею уже розігріту глибоку тарілку. – Не надто дієтичне, але ситне. Спробуй хоч трошки.

Селестіна взяла виделку, і це здалося майже святом. Нарешті їжа, свіже повітря – ось чого так бракувало ці кілька нервових днів. 

– Знаєш… – озвався Рейн, поки наливав каву. – Я завжди прошу дозволу на розмову під час їжі. Але цього разу зроблю виняток. Це частина процесу, не лякайся. Я маю трохи розповісти про себе. Це потрібно – не тільки з етичної сторони. Це ще й дозволяє тобі відчути, що ти не сама у всьому цьому. Будує довіру, щоб було простіше працювати зі спогадами. Нічого, що порушить мою клятву лікаря, я не скажу тут, – всміхнувся, опускаючи чашки на стіл.

Він присів навпроти. Зовсім не лікар, а тепер просто чоловік поруч.

– Тож, мабуть, про професії? – знову всміхнувся, перепитавши.

Селестіна всміхнулася, але здійнявся теплий вітер на терасі, і вона не надто добре чула голоси, коли було шумно, механічно ледве повернула голову, щоб чути здоровим вухом. Кивнула. Дозволила почати тему.

І він мовив далі: 

– Я не з дитинства хотів цим займатися. Спершу думав, що стану археологом. Мене цікавили давні тексти, залишки минулих епох, сни померлих народів. Але потім… сталося дещо. І я зрозумів, що живі – теж трохи, як руїни. Всередині – шматки спогадів, уламки почуттів, які можна відновити, якщо знати як. От тоді я і звернувся до цієї практики – не медицини навіть, а психоаналітики спогадів. У нас це називають резонансною емпатією. Не буду навантажувати тебе термінами… Мені пощастило навчитися в кількох дуже різних учителів, мандрував світом під час навчання і стажувався після… Виявилося, у мене талант, дещо внутрішнє, особливе, – і посміявся, наче виправдовувався: – Не кажу, що я герой фільму… Але й ти не проста тут. Кожен профі в своїй сфері. І мені завжди приємно зустріти людей, які досягли вершини. Часто це дуже прості і скромні люди…

Вона написала і розвернула до нього запитання в блокноті: 

«Мені сказали: єдиний на континенті спеціаліст, який міг би допомогти».

– Я – це точно найкоротший шлях розібратися, що з тобою сталося. Є інші люди, фахівці, але це… це довше, більш травмує, – він узяв чашку в руки і на хвильку замовк, ніби обмірковуючи наступне. – Я знаю, що для тебе це втручання – шок. Ти не мусиш довіряти мені відразу. Але процес, який ми почали, краще проходить, коли між нами з’являється міст. Хоча б один. Нехай це буде цей обід. Наступного разу ми вигадаємо щось інше після сеансу.

Селестіна всміхнулась уже відкритіше. І їла. Цей чоловік був не схожий на лікарів, що лишали на ній діагнози, наче шрами. 

Для себе могла визнати, що буде рада наступній зустрічі з ним. Тут, поруч з красивим чоловіком, вона наче й потай від усього світу, бо ніхто, окрім студії, не знає, що з нею сталося. А наче й не потай, бо зустріч спланована, це не таємне побачення, яке треба приховувати від тієї ж студії. Все загалом чесно. І він такий приємний.

Знову написала і розвернула до нього блокнот, якось от не досить зручно сидіти навпроти, але сісти пліч-о-пліч буде дещо… занадто: