Глава 5

Рейн потягнувся вперед, не поспішаючи, і поклав свою долоню на її. Його рухи були надзвичайно м’які, майже обережні – так, ніби він торкався чогось крихкого, що могло злякатися або зламатися. Його долоня – тепла, тиха, впевнена.

Селестіна завмерла.

Красиві чоловіки її ніколи не торкалися. Принаймні – не отак. Не з таким зосередженим, повільним спокоєм. З гидкого каченяти вона вирвалася в лебедя надто швидко – аж занадто, і тепер з підписанням робочого контракту ужий чоловічий дотик став табу. Але тут – можна, бо це ж частина його роботи як спеціаліста. 

І навіть коли її торкалися, то переважно як виставку або марку з серії – не як людину, а як кумира.

А зараз…

Його великий палець ковзнув до згину її зап’ястя, туди, де б’ється пульс. Неначе дослухався до нього. Вона відчула, як її серце не витримало й зробило дивний, надто сильний поштовх.

А потім інша рука Рейна – така ж ніжна – торкнулася її розкритої долоні. Легкий, лоскітний дотик по центру.

– Заплющ очі, – прошепотів, і її ім’я, не сказане вголос, ніби однаково прозвучало. – І дихай. Глибоко. Усе, що треба, це дозволити мені.

Селестіна заплющила очі. Її дихання вирівнялося. Один вдих, другий. Його пальці – нерухомі. 

В уяві – день у клініці. Отоневролог щось повільно пояснює. Все спокійно. Свіже повітря через прочинене вікно. Метушиться Денні – він завжди нервує, коли мова заходить про її слух. Це фактично його зона відповідальності. 

Але вона відчувала – зараз усе під контролем. Вона в добрих руках.

Далі автівка, дорога додому.

І саме тоді – Рейн. Його присутність виникла поруч, але така реальна, що серце знову спіткнулося. Наче сидів на задньому сидінні поруч, обоє дивилися у вікно.

Так близько, що плечі торкаються. Не говорять. Просто їдуть поруч, він тихо спостерігає, як і обіцяв. І вона знала точно, відувала це – він бачить те саме, що бачить вона. Відчуває її спогад, її емоції.

А далі дім. Скинуті туфлі, і так сильно болять ноги від підборів, але це дизайнерське взуття, реклама проплачена – контракт з брендом підписано, вона амбасадор «Жаннетт Стайлс», тому повинна носити їхній одяг, який вони постійні надсилають. Це теж умова контракту, а контракти порушувати не можна.

Перевіряє документи в сумочці, там ще папери з лікарні. Там її картка – ім’я, вік – двадцять три роки. Щоразу як думає про свій вік, то лиш одне в голові: уже могла би закінчити університет, можливо, мати швидший успіх і простіший старт. Ніж оця біганина по лейблах, сміх в обличчя на співбесідах і роки карколомної підготовки в студії перед дебютом на сцені.

Далі Селестіна перед дзеркалом. Але – о небеса! – Рейн стоїть поруч, і вона змушена скинути сукню, бо саме це вона й пам’яє з того вечора. 

Раптом він поруч каже, дивлячись у її відображення:

– Не обов’язково показувати мені все. Ти можеш це контролювати. Якщо зараз не вийде, то вдасться згодом. Але ми маємо побачити, чим закінчився останній день перед днем, який ти не пам’ятаєш.

Селестіна, на жаль, не може це контролювати… І все-таки скидає сукню, але Рейн ввічливо відвертається і відступає на крок. 

Вперше в її кімнаті чужий чоловік. Ще й таким чином… вліз у спогад.

Це так сильно незручно, що Селестіна раптом розуміє, що краще розплющити очі і припинити все, але не може, він не дозволяє їй прокинутися від спогаду і повернутися в реальність. Все контролює… 

І зрештою вона таки скидає сукню, стоїть в білизні перед дзеркалом спальні і скидає з себе прикраси. На щастя, не йде у ванну! Одразу падає в ліжко, засинає. І все за мить обривається.

І ось він знову поруч, це його кабінет, і як тримав за руку, так і тримає. Дивився у вічі, поки Селестіна розгублено пробувала зосередитися. Спогад був надто реальним, наче дійсно пережила той день, але дещо швидше.