Глава 3

Кілька секунд він мовчки дивився на неї. У погляді не було зверхності чи цікавості до знаменитості. Радше розгубленість.

Селестіна відчула дискомфорт. Відвела погляд, поправила пасмо волосся, що впало на щоку. Їй здавалося, що щось не так. Лейбл наполіг змінити відтінок – додати до темного каштанового трохи рудого, аби мідь переливалася на світлі. І вона досі не звикла до свого відображення.

– Проходь, – нарешті запросив. – Рейн. Моє ім’я. Я волію підтримувати дружню атмосферу з пацієнтами, тому прошу звертатися без офіціозу.

Вона ступила за поріг. Він ішов попереду, не оглядаючись, впевнено й повільно, даючи їй час все роздивитися.

– Твій отоневролог мене вже поінформував, – мовив, обернувшись до неї в проході. – Ти втратила голос. І… не пам’ятаєш, за яких обставин?

Кивнула. Не заперечувала… та й як?

Рейн відчинив двері в кутовій частині будинку й провів її до кабінету. Простора кімната зі стелями, вищими, ніж у типовому сучасному домі. Стіни були м’якого сіро-зеленого кольору, один з кутів займав книжковий стелаж, вікна великі й чисті.

У центрі – невеликий диван кольору слонової кістки, поруч – крісло, а між ними низький білий стіл. За ним – дерев’яний робочий стіл, суворий і гладкий, з кількома відкритими записниками.

Поруч з диваном дошка, геть як шкільна. Шматочки крейди…

Селестіна обережно сіла на диван. 

Він влаштувався у кріслі навпроти, поклав на коліна чорний блокнот і ручку, але не розгорнув його одразу. Спершу простягнув схожий блокнот і ручку для гості.

– Я не буду поспішати. Ми маємо час. Сьогодні – стільки, скільки потрібно, – на мить здався розгубленим, що змусило Селестіну засумніватися, чи готова вона до сеансу і чи справді він хороший спеціаліст.

Він трохи нахилився вперед, спершись ліктем на підлокітник, і вперше уважно подивився їй в очі.

– Я працюю з пам’яттю. Але перш ніж ми торкнемося чогось глибшого, мені потрібно знати… принаймні, звідки почати. Естель, правильно?

Вона опустила погляд. Розгорнула новенький блокнот. Ручка їй не подобалася, надто шкрябала… Дівчина писала повільно, думала.

«Так. Моє справжнє ім’я – Селестіна. Тож. Мені здається, я прокинулась, як завжди. Але всі довкола почали доводити мені, що один день я точно забула. І мій менеджер божеволі… Я навіть не уявляю, що сталося після того, як я прийшла від лікаря і заснула. Але голосу не стало», – і обернула до нього блокнот.

Чоловік ледве нахилився, щоб прочитати.

– Отже, співачка, так?

Кивнула.

Він мовив далі, взявши невеличкий чайник зі столу і розливши в чашки напій:

– Це трав’яний чай… Отже… Зв’язана контрактом зі студією, правильно розумію? Наскільки жорсткий контракт і скільки у нас часу? 

Написала: «Мало. Літо. 31 серпня – початок концертів. Потрібно встигнути до цієї дати розібратися, що з моїм голосом», – і знову обернула.

Зірвані концерти це повний крах. Вона втратить все…

– Майже три місяці… Це немало, ні. То… наскільки жорсткий контракт? – перепитав.

Дописала нижче: «Зірвані концерти це крах моєї кар’єри, відмотати назад не вийде. Але перш за все я би хотіла повернути свій голос. Якщо я не виконаю умови і втрачу сцену та ще й ніколи не зможу знову говорити – ось це найгірше. Бо я точно знаю, що навіть після падіння можна відновитися і почати все спочатку, хоча б спробувати», – обернула блокнот.

Кивнув:

– Твій лікар сказав, що це точно не фізичне. Отже, те, що могло статися, дуже схоже на реакцію психіки на сильний емоційний поштовх. Те, що мозок... закрив, щоби врятувати. Іноді ми не можемо самі відчинити ці двері. Або хтось підштовхнув тебе до цього… настільки, щоб забути навіть той день.

Селестіна зітхнула, але не з полегшенням. Чекала, що він скаже ще.

Рейн трохи посидів мовчки, злегка постукуючи ручкою по блокноту, потім обережно підвівся.

– Перш ніж ми почнемо, я запропоную щось дуже просте. Але дійсно важливе.

Підійшов до дверей, зачинив їх м’яко. Потім до вікон, прикрив жалюзі. Світло стало теплішим, не таким яскравим.

– Тут немає камер, і це не сцена. Хочу, щоб ти відчула, що тебе тут ніхто не бачить. Ніхто не оцінює, – Рейн поглянув на її взуття. – Можеш зняти туфлі, якщо хочеш. Килим справді м’який.

Селестіна з ваганням зігнулася, розстебнула ремінці й звільнила ступні, пальці ніг занурились у ворс. Дійсно приємно і простіше. Хоч і дещо ніяково. Вона ж сюди не роздягатися прийшла…

– Наступного разу, якщо ти не проти, – мовив Рейн, знову сівши навпроти, – прошу прийти в чомусь зручному. Наприклад, у спортивному костюмі або легкій футболці. Я бачу, як цей піджак і пояс буквально стискають тобі ребра.

Вона коротко кивнула, ніяково поправивши пояс чорного костюма на талії. Може, Рейн мав рацію… 

– Ми не почнемо з гіпнозу. Нічого такого я не роблю. Спершу лише глибоке дихання, трохи візуалізації. Я буду поруч і скеровуватиму, але ти не мусиш нічого згадувати одразу. Ми просто… торкнемося країв. Знайдемо нитку. Те, за що можна зачепитися, – говорив повільно. – У кожної події є своє тло. Звук, запах, текстура… Ми пошукаємо щось дрібне. Не сам день, а деталь, яка до нього прилягає. Рука, що шукала ключі. Дзвінок. Тінь на стіні. Світло у ванній. Щось, чого ти не помітила, але що залишилося всередині. Просто сядь зручно. Заплющ очі, якщо хочеш. І дозволь собі відчути, що тіло є. Що ти є. І що цей простір належить лише тобі.