Глава 2

Селестіна кинула слухавку й схопила мобільний. Безліч пропущених. Написала менеджеру в паніці: «Я не можу говорити, щось з голосом! І це не застуда!»

Коли Денні з командою увірвалися до її будинку, вона сиділа на стільці біля вхідних дверей, немов закам’яніла. Шокована. Очі в неї були сухі, і тільки по тому, як стискала пальці, можна було здогадатися, що щось не так.

Моментами їй здавалося, що вона зрештою втратила слух, цей страшний день таки настав, що просто не чує себе. Але ні. Світ звучав. З вікна долинав пташиний спів, десь на вулиці сміялися пари – літо, молодь, тепле повітря, що пахло м’ятним мохіто й пилом гарячих доріг.

Денні з командою повторювали знову і знову:

– Все буде добре. Не панікуй. Ти й не з такого лайна вибиралася. Ми це виправимо… 

Команда провела її на вулицю, дівчина сіла в машину. Водій привітався, Селестіна розтулила рота, щоб відповісти… і нічого. Шок переріс у відчай. У машині, поруч із дівчиною з команди, вона затулила обличчя долонями й розплакалася.

У тій самій клініці той самий лікар довго мовчав, оглядаючи її.

І лише за годину після огляду, з тією ж стриманістю в голосі, сказав:

– Я пошукаю для вас спеціаліста… Це не фізичне. Це, найімовірніше, психологічне. А що сталося вчора? З вами не трапилось нічого шокового, страшного?

Усі дивилися на неї.

Селестіна лиш кілька разів розтулила рота, знову не видавши жодного звуку. А тоді просто взяла ручку і блокнот. 

Написала:

«Я не пам’ятаю, що було вчора».

Денні панікував більше за всіх. Він був досить молодим менеджером, але доволі спритним. Завжди тримав усе під контролем – графіки, договори, форс-мажори. Але до такого його життя точно не готувало.

– У кінці літа величезні концерти, поїздки... Ми ж не можемо… – пробурмотів, не дивлячись на неї, а тоді наче схаменувся: – Добре. Начхати. Перенесемо. Люди почекають. І ми все виправимо, – змахнув руками.

Селестіна не вірила, що чує це від одного з найближчих людей, що він посмів спершу хвилюватися про концерти. Довелося писати довгий текст в блокноті про своє самопочуття і загалом… враження, і це дуже злило.

А потім раптом вже й три дні минуло. Селестіна зачинилася вдома, відгородившись від світу. Телефон лежав на беззвучному, штори запнуті. Вода – мінералка, їжа – впродовж дня жодної. Вона сиділа в тиші, намагаючись згадати хоч щось про той день, але пам’ять була порожньою, як чистий аркуш. Тільки страх і безпорадність гризли зсередини.

На четвертий день вранці пролунав сигнал повідомлення. Селестіна неохоче взяла телефон. Але повідомлення було довгоочікуване.

Від лікаря:

«Здається, я знайшов спеціаліста, який може вам допомогти. Рейн Ішер це воістину унікальний і талановитий спеціаліст. Він закінчив найпрестижніший медичний університет столиці. Його спеціалізація – нейрокогнітивна реконструкція пам’яті, а сам він цілитель-евмоніст, єдиний на континенті, хто осилив це. Якщо ви досі не чули – евмоністи працюють з глибоким підсвідомим, зі спогадами. І я вже поговорив з ним і домовився про вашу зустріч».

Подумала: «Чорт… Це явно щось пов’язане з тими аферистами, які ведуть програми на телебаченні… чи що? Чи не аферист? Якщо ж все настільки погано, що треба залучати когось, хто практикує речі, в які я й не дуже вірю… гіпноз абощо…»

Наступного дня чорний мерседес виїхав з Брюсселя.

Водій, мовчазний чоловік середніх літ, цього разу лише коротко кивнув Селестіні, коли вона сіла на заднє сидіння. Дорога була довгою – протилежний бік міста, околиці, де асфальт поступово змінювався вузькими звивистими шляхами. Столиця залишилася позаду, її гамір розчинився в шелесті дерев і далеких пташиних співах. Селестіна дивилася у вікно, стискаючи пальці на колінах. 

Машина звернула на гравійну доріжку, і перед очима постав будинок того самого Рейна Ішера. Тут він проводив сеанси, мав ліцензію. Мінімалістичний, але затишний дім – двоповерхова споруда з великими панорамними вікнами, що відбивали зелені крони дерев. Дім не кричав про багатство, не тиснув. Лише дихав собі, занурений в кущі лаванди і жасмину.

Водій зупинив машину. Коли вона вийшла у дворі, спека трохи відступила – тут були дерева, тінь. Вона стояла кілька секунд, вдихаючи запах пилку, потрібно було зібрати себе докупи. Вигляд мала приголомшливо кепський, заплакана і знервована.

Сеанс мав тривати до вечора. Вона подивилася на будинок – вікна з напів прозорими шторами, двері з темного дерева, дзвінок.

Селестіна піднялася сходами і постукала. Не одразу, але не передумала.

За мить двері відчинилися.

І в ту ж мить, як вона побачила його, їй стало погано. Не від страху, не від тривоги – від дивного відчуття, що ті очі вона вже десь бачила. Що це обличчя не нове. 

Перед нею стояв чоловік – високий, із красивим каштановим волоссям, гострими вилицями, що надавали його обличчю різкої, але привабливої виразності. Його очі, темно-карі, здавалися бездонними, а легка щетина додавала йому невимушеності. Трохи старший. В білій сорочці, чорних штанях… дещо діловий.

Вона вдивлялася в нього, намагаючись згадати, але пам’ять була, наче завішена туманом.