Споріднені душі

Чи відчували ви колись, що випадкова людина є вашою спорідненою душею? Це не про те, що у вас спільні захоплення або схожі смаки в музиці чи одязі. Це про те, що ви буквально жити без неї не можете. Кожен ковток повітря важко дається, коли її немає поряд. Кожен день стає тягарем, каменем у душі. Вам життєво необхідно побачити її посмішку, обійняти або хоч торкнутися. Інколи однієї секунди досить, щоб закарбувати в пам'яті її ямочки на щоках, веснянки, щоб перед сном згадувати їх, як восьме чудо світу, а іноді й безкінечності замало, щоб розповісти, наскільки тобі вона запала в душу.
  Тільки думка про його очі була для мене наче сонцем, порятунком з льодяного озера моїх страждань. Очі, які наче зелений ліс, весна,  надія, сонячне проміння, за яким можна спостерігати вічно, ставали радістю навіть у найтемніші ночі. Очі, які стали моїм болем і вічним випробуванням . Очі, через які прокидаюся щоночі, щоб вгамувати серце, яке, наче птах із клітки, хоче вистрибнути з моїх грудей. Очі, через які мої щоки досі вмиваються гіркими слізьми. 

  Вперше їх побачивши, я забула, як дихати, забула, що взагалі досі існую. Коли наші погляди зустрілися вперше у десятому класі. Тоді я ще не знала, що він для мене означатиме, я тільки помітила його усмішку, подаровану саме мені. А далі все було, як у тумані. Нічні розмови на лавці біля будинку, ледь помітні доторки наших рук, листи із зізнаннями у коханні, від яких червоніли щоки, поцілунки від яких скипала кров і втрачався плин часу. Він був чимось більшим, ніж просто коханням. Андрій був моїм усім. Порятунком у морозні зимові ночі, прокляттям у теплі літні дні. 
  Це могла б бути та сама незабутня історія кохання, про яку пишуть у книгах, від якої плачуть, накрившись покривалом біля каміну. Та у мене сльози з'являються тільки від розуміння, що він поїхав, нічого не пояснивши. Ніхто у школі не знав, навіть його друзі. Без жодної звістки ці шість місяців, без жодного дзвінка цих недоспаних ночей. Дав надію і вирвав її з корінням. 
  А я хотіла забути все. Кожну мить, проведену разом, кожен раз, коли його пальці ніжно закладали пасмо мого волосся за вухо, кожен букет квітів, зібраний вручну, усі моменти моєї віри, що це назавжди. Але не змогла і не можу досі. Хоч би як не хотіла, думки завжди повертаються до шкільних днів, які ми просиділи за однією партою, потай від усіх тримаючись за руки.
  Хотіла йому також зробити боляче. Щоб він відчув, що таке бути кинутим, щоб він, як і я, плакав від душевного болю, який, наче, розриває на клаптики. Прагнула кричати на нього, доки не втрачу голос, перебити увесь посуд на кухні, випадково порізавши пальці, щоб він без вагань хотів допомогти мені, а я б не дозволила, спостерігаючи, як йому боляче від того, що боляче мені. Але він, наче просто зник. Можливо, його взагалі ніколи й не існувало, а цей рік був тільки вигадкою моєї уяви.
  Та цей день повернув мене у минуле і дозволив зрозуміти, що я ще не зійшла з розуму, хоча, можливо, ненадовго.
  Надворі йшов проливний дощ, змиваючи з цього світу увесь бруд, який в'ївся в усе навколо. Усі тривоги і страждання, дозволяючи почати з чистого аркуша. Грім із блискавкою розтинали небо, наче полотно, вимальовуючи свою картину. Удома була тиша — батьки у відрядженні, а кіт десь нагорі спить. У таку погоду не залишається нічого іншого.
  На кухні горіла одна лампочка на витяжці, занурюючи кімнату у м'яке жовте світло. У повітрі витав запах квітів, які батько подарував мамі на її день народження — білі лілії, її улюблені, і спеченого мамою для мене ягідного пирога. Я стояла, спершись руками на стіл, спостерігаючи за паром з мого горнятка. Чай з імбиром, який вже викликає у мене нудоту, але досі такий улюблений. І оком не моргнула, поки не почула стук у двері: не сильний, не наполегливий, радше невпевнений. "Хто б це міг бути у таку зливу?" — пронеслося у мене в голові.

Перетнувши відстань від столу до дверей, я провернула ключ у замку, ледь відчиняючи їх, щоб не впустити до хати холодний вітер.
  — Хто тут? — сказала, не визираючи навулицю.
  — Сашо... — почувши занадто знайомий голос, я завмерла.
  Моє тіло напружилось від ніг до кінчиків пальців на руках. Пульс пришвидшувався.
Двері повністю відчинилися, і переді мною з'явився Андрій. Мокрий до ниточки, у шортах і футболці, незважаючи на те, що надворі не більше п'ятнадцяти градусів. У руках польові ромашки. Мокрі не менше за хлопця. Мій погляд підвівся вгору, зустрічаючись з його очима. І знову... знову все навколо ніби застигло, дощ перестав падати, а доступ кисню до легень припинився.
  Його очі блукали моїм обличчям, доки він захекано стояв біля входу, не наважуючись підійти. По його обличчю стікали краплі дощу, скапуючи на землю.
  Я похитала головою, наче мене прошив струм. Так не можна. Ні. Я... не можу знову дивитися на нього, не після всього, що сталося, не після дня, коли він мене покинув.
  — Я тобі принесу рушник, ти повністю мокрий, — сказала я, дивлячись на підлогу і рушивши в бік ванни.
  — Сашо... — протягнув він, змусивши мене зупинитися. — Якщо хочеш, кричи або дай мені ляпаса, але тільки не вдавай спокій.
  Хоч як не хотіла, мій погляд знову зустрівся з його пронизливими очима, які, наче, запитували мене, чи можна підійти ближче, торкнутися мене.
  — Будь ласка, зроби мені боляче настільки, наскільки я зробив тобі.
  У горлі підійшов ком.
  — За кожен день, коли я змусив тебе страждати...
  Щелепа напружилась, а в кутиках очей забриніли сльози, які ще ніколи йому не показувала. Справжні, розпачливі, від яких стискає груди й набрякає горло.
  Чому він такий... Чому за стільки часу знову з'являється у мене на порозі, змушуючи забути все, що пережила за ці шість місяців? Такий вразливий, розгублений і такий рідний. Чому я знову хочу обійняти його, пригорнути до себе і більше ніколи не відпускати...
  — Я не можу... — На силу спромогласи вимовити я. — Не можу зробити тобі боляче, не зробивши собі, — прошепотіла.
  Андрієві очі зблиснули, і в них також з'явилися сльози. Ні... Тільки не вони. Тільки не тепер, коли я ладна зникнути, щоб не чути його вибачень, від яких крається серце. 
  — Якщо... — Андрій затнувся, міцніше стиснувши кулак, у якому тримав ромашки, — якщо ти не захочеш мене більше бачити, я більше ніколи не з'явлюся перед тобою. Але, — його нижня губа затремтіла, — я хочу, щоб ти знала: крім тебе мені ніхто не потрібен. 
  І тоді, я не стрималась. Моє тіло стало невагомим, а сльози, мов град, покотилися моїм обличчям. Біль у грудях став нестерпним, пекучим. Я опинилася на підлозі, наче зламана механічна іграшка. Спогади, мов хвилі, накривали мене з головою, при кожному моєму схлипуванні. Андрій не залишився стояти на місці. Знала, що він не зможе, як і не змогла б я. Ромашки з букета осипалися по землі. Його руки обвили мої плечі, притягаючи до себе. Попри те, що він був мокрий від дощу, обійми, як і завжди, були теплі. Пальцями я схопилася за його футболку, судомно стиснувши її. Моє підборіддя опинилося на його плечі, там, де й повинно було бути ці шість місяців, які виживала, до побіління кісточок стискаючи в руках м'яку іграшку, яка за цей час встигла наскрізь промокнути.
  — Чому ти мене покинув? Чому зник і мені нічого не повідомив? Чому вирвав з моїх грудей серце і викинув... Чому.. чому...
  Я не стримувала свій крик, впившись нігтями в його спину, доки він міцно стискав мене в обіймах, погладжуючи по волоссі.
  — Я кохаю тебе, — шепотів він мені на вухо, раз за разом повторюючи, — кохаю безмежно, найбільше за все на світі. Кохаю...
  Я кричала, доки не зірвала голос, доки мої очі не розпухли від сліз і доки від напруги у моєму тілі не залишилось нічого, крім бажання заснути просто тут, на підлозі в Андрієвих обіймах, вдихаючи його запах, який заколисував.