Розділ 27

Два чорних, глянцевих мерседеса було припарковано біля під’їзду. Здавалося, що ці два автомобілі були абсолютно однаковими, але придивившись, можна було помітити, що вони різні. Ігор підвів до одного з них Аліну і відчинивши перед нею дверцята, запросив до салону. Аліна, підібравши догу спідницю сукні, покірно сіла на переднє сидіння. Сидячи в авто, вона дивилася, як Ігор обходить машину попереду, відчиняє двері та сідає на місце водія. Марина з Сергієм точно так само розмістилися у іншому автомобілі.

Ігор чекав доки Сергій зрушить з місця, а дочекавшись, поїхав позаду нього. Поглянувши на Аліну, він взяв її руку у свою, сплівши їхні пальці та піднісши до губ, легенько поцілував тильну сторону її долоні. Аліна хоч і нервова, але тепло посміхнулася йому.

Заспокоїтися ніяк не виходило. І навіть той факт, що подруга Марина буде недалеко від неї, не допомагав їй розслабитися. В цей момент, Аліна сильно пожалкувала, що не прийняла заспокійливого. Зараз би вся паніка відійшла у темну прогалятину в її свідомості, даючи душі спокій.

- Мені не добре, - видихнула Аліна. – Бракує повітря.

- Хочеш я зупинюсь? – Занепокоєно запитав Ігор, поглянувши на неї.

- Ні, не треба. Все через мої нерви. Я страшенно хвилююся через твоїх батьків. Може ти занадто поквапився з цим усим?

- Я все роблю правильно, - твердо мовив він. – Я знаю, що може тобі допомогти, мені завжди допомагає, - сказав Ігор і несподівано, різко розвернув автомобіль і поїхав у тому самому напрямку з якого приїхали.

- Що ти робиш? – Перелякалася Аліна, схопившись рукою за ручку на дверцятах.

- Відвезу тебе у одне місце, тобі сподобається, - він стрімко набирав швидкість.

- Знаєш, їзда на автомобілі, на великій швидкості навряд мені допоможе, якщо ти тільки не намагаєшся нас убити, - занепокоєно мовила вона, поглядаючи то на Ігоря, то на дорогу.

- Ти уявлення не маєш настільки я хороший водій, - посміхнувся він і від цієї посмішки по шкірі Аліни побігли мурашки.

- Ти розумієш, що ми спізнимося? – Запитала вона, нарешті відпустивши ручку і сівши рівно на сидінні.

- Зараз це не важливо. Хвилину назад ти не сильно горіла бажанням їхати на вечірку, а зараз передумала. Поки ти не заспокоєшся, ми нікуди не поїдемо, - мовив він.

- Де саме знаходиться те місце?

- Ми вже близько, - дав він коротку відповідь і підморгнув їй. Аліна вимушено посміхнулася.

- Я трішки боюсь… - Мовила вона і закінчила: - Тебе.

Ігор розсміявся. Це було скоріше схоже не на сміх, а на приступ істерики.

- Годі тобі. Я – остання людина на цій землі, котру тобі треба боятися.

- Тоді збав швидкість, - попросила вона.

Ігор збавив швидкість і зупинивши авто, повернувся до неї. Він мовчав і лише загадково посміхався.

- Ми на місці. Прошу на вихід, - сказав і перший відкрив дверцята, щоб вийти. Аліна швидко послідувала за ним.

Вона підійшла до Ігоря та поглянувши на нього, прослідкувала куди він дивиться. Його погляд спрямовувався кудись угору. Вони стояли біля покинутої багатоповерхівки і просто дивилися у темне небо.

- Це і є те саме місце? – Аліна вигнула одну брову від нерозуміння. – Що ми взагалі тут забули?

- Ходімо, - Ігор взяв її за руку і повів до будинку.

Відчинивши двері, вони зайшли до приміщення.

- Жах якийсь, - Аліна гидливо оглянула тутешні брудні стіни та пильну підлогу.

- Ліфт не працює, тому доведеться підійматися сходами. Готова покорити шістнадцяти поверхівку на каблуках? – Запитав, поглянувши на Аліну.

- Просто чудово, - стиснула вона губи і перша подалася до сходів. – На який поверх ти мене ведеш?

- Підіймайся на дах, - відповів він і Аліна зупинившись, обернулася до нього.

- Ти серйозно?

- Давай, не бійся, - він попхнув її під сідниці вперед і вона слухняно почала підійматися вище.

Вже на самому верху, перед виходом на дах, дівчина перевела подих. У Ігоря навіть подих не збився. Він весело відчинив двері і жестом указав Аліні на прохід.

Там гуляв вітер, він свіжими потоками пробирався під куртку дівчини. Аліна пішла до самого краю даху і поглянула вниз. Було високо і трохи лячно. Піднявши погляд, вона поглянула вперед, туди, де вдалині розкинулось ціле місто і затаїла подих.

- Зараз тут не так гарно, а от вночі – просто казка, - пролунав позаду голос Ігоря.

На якусь мить, Аліна зовсім забула, що він знаходився поруч. Його теплі руки обійняли її позаду за талію. Ігор притиснув дівчину до себе.

- Все рівно, тут неймовірно, - із захопленням мовила вона. – Здається, що переді мною розкинулось ціле місто.

- Я часто приїжджаю сюди, коли мені сумно чи потрібно подумати і прийняти важливе рішення. Вигляд міста з висоти, добре допомагає мені зібрати всі думки до купи. Але я буваю тут тільки вночі.

Аліна з посмішкою дивилася на місто.