Розділ 24

Перестрибуючи через калюжі від дощу, Аліна поспішала до кафе, в якому домовилася зустрітися з Микитою. По телефону у нього був трішки схвильований голос – він не очікував, що вона подзвонить до нього. Друг охоче погодився зустрітися.

Склавши парасольку, Аліна зайшла до приміщення. Микита вже чекав на неї всередині, сидів у кутку залу, біля вікна. Помітивши Аліну, він привітно махнув їй рукою.

- Погодка, що треба, - замість звичайного «привіт», мовив він посміхаючись.

- Згодна з тобою, - вона всілася навпроти та склала руки на столі.

- Я зробив замовлення за тебе, ти ж не проти? – Стурбовано запитав він, коли Аліна опустила очі на м’ясний салат та соковиту відбивну перед нею.

- Нічого жахливого у цьому немає, ти знаєш, що саме я люблю їсти, - посміхнулася вона.

- Ти хотіла поговорити…

- Так, - Аліна схопила стакан з апельсиновим соком та зробивши ковток, відставила його в сторону. – Вибач, що не повірила тобі, коли ти намагався донести мені правду, - вона заглянула йому в очі.

- Ти про що? – Здивувався він, трішки насупивши брови, хоча Аліна і помітила, що це його здивування награне і він чудово усвідомлював, що вона мала на увазі.

- Перестань, - відмахнулася вона. – Ти був правий на рахунок Ігоря. Він дійсно не являється безхатьком, він – бізнесмен.

Аліна розповіла Микиті все по порядку і брови хлопця злетіли вгору. Деякий час, Микита збирався з думками.

- Чесно кажучи, я радий, що так воно і вийшло, - полегшено зітхнув він. – Ігоря теж можна зрозуміти, але з іншого боку… влаштувати таку перевірку – це було жорстоко по відношенню до тебе.

- Я думаю переїхати до нього жити, він сам запропонував, - мовила Аліна, нарізаючи відбивну на невеликі шматочки.

Микита завмер:

- Що? Ти не зробиш цього! – Вигукнув він.

- Чому ні? Ти не дозволиш? – Здивовано здійняла вона брови.

- Він обманював тебе, брехав тобі.

- Я знаю, - байдуже мовила вона. – А ще він поясним чому саме так вчинив. Набагато гірше, коли людина не може пояснити свою поведінку. До того ж, ми кохаємо одне одного і це не змінити.

- На твоєму місці, я б його кинув. Хто знає, яка чергова перевірка прийде до нього в голову! Навіщо тобі все це, Аліно?

- В цьому і різниця між мною і тобою. Ти б відвернувся і пішов, а я залишилася, тому що у мене є справжні почуття, - мовила вона і Микита відхилився на спинку стільця.

- Я керуюсь розумом, а не серцем, - відповів він.

- Тому що ти ніколи не кохав, - різко сказала вона і Микита опустив очі.

- Можливо ти і права.

- От коли покохаєш, тоді ми з тобою і поговоримо, друже.

- Вирішуй сама, що для тебе важливо, а що ні. Тут я тобі допомогти навряд зможу, - Микита відвернувся в сторону, дивлячись у вікно.

- Я уже все вирішила, - мовила Аліна. – Ми з тобою друзі?

Після короткої паузи, він мовив:

- Звичайно. Але скажи мені одне: якщо ти не збиралася до мене прислухатися, тоді навіщо завела цю розмову?

- Я хотіла вибачитись, - відповіла вона. – Ти мій друг і для мене важлива твоя думка.

- Така важлива, що ти і слухати не бажаєш, - зітхнув він.

- Я слухаю, але рішення завжди залишається за мною і ти повинен це розуміти.

Розмова з Микитою вийшла не самою приємною, вона трішки жалкувала, що взагалі сюди прийшла. Як би там не було, Аліна завжди вважала, що друзі потрібні для того, щоб підтримувати у важку хвилину та дати добру пораду. З Микитою раніше так і було, він завжди був готовий допомогти і вислухати, але зараз…він повністю змінився. Їй навіть не вірилося, що причина в Ігореві.

Вона дивилася на свого друга, який поглинав їжу шматок за шматком і розуміла, що Микита злиться. Це вже не її друг. Вони обоє змінилися, стали іншими.

- Мені треба йти, - Аліна взяла сумку до руки і піднялася з місця.

Микита продовжував їсти і лише хитнув головою.

Постоявши трішки біля столу, очікуючи, що він хоча б «прощавай» їй скаже, Аліна не дочекалася відповіді, розвернулася і пішла.

На душі було гірко, схоже свого кращого друга вона втратила назавжди. Марину вона втратила ще раніше, а от Микиту щойно. Тепер вона ще більше захотіла переїзду до Ігоря, це здавався їй самий оптимальний варіант із усіх.

В кишені задзвонив телефон і Аліна зупинилася, та швидко дістала його. Поглянувши на дисплей, посміхнулася і натиснула зелену кнопку.

- Я саме про тебе думала, - посміхнулася так, ніби він її зараз бачить.

- Радий це чути, - почувся по той бік приємний голос Ігоря. – Ти зараз не вдома, - констатував він.

- Звідки знаєш? – Запитала вона.

- Чую, як стукають краплини дощу об твою парасольку, чи мені тільки здалося?

- Не здалося, - усміхнулася вона. – Я ходила на зустріч з Микитою.