Розділ 20

День в університеті пройшов як завжди, за винятком того, що Микита цілий день провів поруч із Аліною. Він не відходив від неї ні на один крок, але майже не розмовляв. У Аліни склалося таке враження ніби у них вичерпалися усі теми для розмов. Микита тільки занепокоєно поглядав на неї час від часу, чим страшенно дратував її.

- Мені в ту сторону, - хитнула вона головою у бік зупинки на іншій стороні, коли вони вийшли за стіни навчального закладу.

- Як скажеш, - знизав він плечима, кусаючи внутрішню сторону щоки. – Впевнена, що не хочеш щоб я тебе провів, чи ти зустрічаєшся з Ігорем?

- Ні. У мене є інші справи, - Аліна відчувала якусь незручність, коли вони розмовляли. Зараз, вона чітко усвідомила, що вони з Микитою стали зовсім чужими один одному, і це все сталося за дуже короткий період. – Може… Якось прогуляємося разом по місту? Пам’ятаєш, як було колись? – Запитала, поглянувши йому у вічі.

- Ніколи не забуду, - посміхнувся він. – Раніше все було інакше… До того як у твоєму житті з’явився він, - спохмурнів Микита.

- Поява Ігоря, нічого не міняє, Микито, - тепер, Аліна теж нахмурилася.

- Я б так не сказав, - пошепки мовив він і вже гучніше додав: - Зустрінемося завтра.

Аліна розсміялася:

- Завтра субота. Вихідний.

- Точно, - згідно хитнув головою він. – Тоді до понеділка.

- Бувай, Микито, - попрощалася вона і пішла до автобусної зупинки.

Сидячи в маршрутці, Аліна дивилася, як мимо пролітає міський пейзаж. На вулиці була справжня весняна погода, а сонячні промені до сліз сліпили очі. Аліна відвернулася від вікна, прижмурившись.

Салон краси «Аврора» був двоповерховим із великими вікнами, які мали блакитне скло. Покинувши маршрутку, Аліна підійшла до будівлі і поглянула на своє відображення у склі наче в дзеркалі.

Вона виглядала трішки знервованою і збентеженою водночас, але була сповнена рішучості. Різко захотілося розвернутися та піти геть. Сумніви на рахунок того, що Каріна не захоче з нею розмовляти про Ігоря не покидали її, а лише ставали більшими.

Поправивши розкуйовджене волосся, вона попрямувала сходами до вхідних дверей. В середині салону було стерильно чисто та приємно пахло парфумами. Посеред великого залу знаходився ресепшен, де сиділа молода дівчина років вісімнадцяти, саме її парфуми так лоскотали носа приємним ароматом.

- Доброго дня, - привіталася Аліна, звертаючись до дівчини.

- Доброго дня, - черговою посмішкою осяялось її обличча. – Ви прийшли по запису?

- Емм, ні. Я… Мені потрібна Каріна, вона у вас тут головна, - промурмотіла Аліна собі під носа.

- Зазвичай, Каріна Володимирівна приїздить до салону один-два раз на неділю, але сьогодні вам пощастило, вона як раз недавно приїхала. Почекайте будь ласка, - мовила вона і піднявши слухавку телефона. – Каріно Володимирівно, до вас прийшла… - Дівчина поглянула на Аліну.

- Аліна із «Оазису», - швидко мовила Аліна.

- Аліна із «Оазису»… Так, - дівчина дещо дивно поглянула на Аліну і піднялася з місця. – Ідіть за мною, я вас проведу.

Аліна несміливо зробила крок за дівчиною і пішла прямо по коридору. Чорні двері знаходилися просто перед нею. Дівчина відчинила їх і впустила Аліну до кабінету.

Кабінет Каріни був виконаний у чорно-білих тонах, по центру стояв стіл, під стінами шафи з документацією, зі стелі звисала кришталева люстра, а на вікнах висіли важкі чорні штори. На підлозі було розставлено безліч різнокольорових орхідей. Погляд Аліни так і прикувався до квітів. Вона завжди вважала орхідеї вередливими квітами.

Каріна сиділа за столом, щось переглядаючи у ноутбуці. Коли Аліна завітала до неї, відірвала погляд від монінору.

- Які люди! – Вигукнула вона. – Що, скучила за мною?

- Не зовсім, - тихо відповіла Аліна і підійшовши до стільця, сіла навпроти Каріни за стіл.

- Ти все таки вирішила прийняти мою пропозицію і скористатися послугами мого салону, - посміхаючись, констатувала вона.

- Здогадка невірна, - хитнула головою Аліна. – Я прийшла сюди не за цим, а за тим, щоб поговорити з тобою про Ігоря.

Вираз обличча Каріни, став дещо хижим, але в ньому читалася іронія.

- Проблеми із коханим? Хочеш отримати від мене добру пораду?

- Ти його колишня. Розкажи мені про нього, - Нервово попросила Аліна.

- Я не дуже люблю це слово… «колишня», Аліно, - з огидою мовила вона.

- Я не говорила як мене звати, - примружила очі Аліна і Каріна посміхнулась.

- У офіціанток на грудях висить бейджик з іменем. Я запам’ятала твоє. У тебе дуже гарне ім’я.

- Дякую, - Аліна не посміхнулась, вона зберігала серйозний вираз лиця. – Хто кого кинув, ти його, чи він тебе? – Вирішила не церемонитися вона і зразу задала запитання.

Каріна прикусила нижню губу і поглянула Аліні в очі:

- Він мене кинув. Вважав, що я не гідна такого принці, як він. Але я думаю, що це як раз саме він не гідний, щоб така як я, була поряд із ним.