Розділ 18

Микита сидів на стільці нерухомо, він не знав, що сказати та як знову поглянути на Марину. Вона підійшла та сіла поряд із ним за столом.

- Я розумію, що ти хочеш кращого для неї, як і я. Мені достатньо того, що відбулося. Наступного разу, Ігор не буде зі мною церемонитися… - Марина на мить зупинилася щоб перевести подих. – Мені потрібно зібратися з думками та якось жити далі, але я не знаю, як саме це зробити. Мені хочеться забути все, що трапилося, але я знаю, що це буде непросто. А тут ще й ти зі своїми «добрими» намірами. У мене є власне життя та робота, до якої я повинна повернутися хочу я того чи ні. І знаєш, мені зовсім не хочеться слухати чиїсь теревені про Ігоря та жалість до себе. Просто залиш мене у спокої. Я більше нічого не прошу.

Микита продовжив мовчати.

- Можеш вважати мене поганою подругою, можливо це так і є, - Марина стиснула власні пальці. – Я просто не хочу більше перенести ті страждання, що випали на мою душу. Ти навіть не уявляєш наскільки жахливо там зі мною поводилися. Мені просто страшно. Я не можу навіть у дзеркало на себе дивитися. Постійно намагаюся втекти від поганих думок, які переслідують мене, а іноді… просто не хочу жити.

Микита нарешті підняв на Марину очі:

- Ти зможеш жити далі… Ти повинна. А щодо Ігоря… Я зможу зробити так, щоб він поплатився за скоєне?

- Краще не треба. Не лізь куди не просять, - порадила вона. – Навряд чи хтось нам допоможе.

- Я повинен іти, - Микита піднявся з місця. – А ти… Ти головне тримайся. На зло всім, на зло йому.

- Буду, - гірко посміхнулася вона і Микита вимушено посміхнувся у відповідь.

***

- Я дуже боявся темряви. Навіть на сьогоднішній день, мені здається, що під моїм ліжком живе страшне чудовисько, - з усмішкою говорив Ігор.

- Не можу повірити в те, що ти боїшся якихось монстрів, - сміялася Аліна, потягуючи коктейль через чорну соломинку.

Бар був битком забитий відвідувачами. Аліні з Ігорем чудом вдалося заполучити вільного столика. Із динаміків доносилася тиха музика, що не різала слух своєю гучністю. Там все пропахло алкоголем та димом від сигарет, але було доволі культурно та спокійно.

- Я не знаю чого боюся, - замислилася вона. – Іноді я думаю, що взагалі нічого не боюся, а іноді навпаки – боюся всього на світі.

- Тобі нічого боятися, коли я поруч. Запевняю, що захищу тебе від будь якого монстра, - посміхнувся він.

- Дякую за це, - мовила вона. – Ти такий хороший.

- Для тебе – я буду найкращим, - Ігор взяв руку Аліни в свою та легенько поцілував.

- Хочеш сьогодні залишитися у мене? – Запитала Аліна.

Ігор задумався:

- Я не думаю, що це буде гарною ідеєю. Марина і все таке…

- Вона не стане нам заважати.

- Я знаю, але… Думаю вам двом треба спочатку знайти контакт одна з одною… Я б з радістю запросив тебе до себе але… - Його обличча трішки зморщилося.

- Так-так, я знаю. У тебе немає дому, - не дивлячись йому у вічі мовила вона.

- Саме це я і хотів сказати, - Ігорю було дещо ніяково.

- Не хвилюйся, - вона з турботою накрила його долоню своєю. – Я зустрічаюся з тобою не через якусь там вигоду.

- Це точно, - мовив він, відкинувшись на спинку стільця. – У мене абсолютно нічого немає. Так яка з мене вигода? – Широко посміхнувся Ігор.

- Ти подобаєшся мені такий, який є. І начхати на те, що в тебе зовсім нема даху над головою, Ігоре.

Обіймаючись, вони покидали бар. Коли двері за ними зачинилися, Аліна припала до його губ. Навкруги була темрява, тільки вуличні ліхтарі освітлювали вулиці. Вона і подумати не могла, що вже так швидко стемніло.

- Ніколи не зможу насолодитися тобою, - мовив він, цілуючи її.

- Почекай, просто я ще не встигла тобі набриднути, - жартівливо мовила вона.

Несподівано, жіночий голос покликав Ігоря. Він завмер та повільно обернувся.

Неподалік стояв дорогий автомобіль і жінка, яка знаходилася біля нього була не менш дорогою. Страшно навіть уявити скільки коштувала її спідниця.

Брови Аліни самі по собі полізли вгору.

- Каріно, - видихнув Ігор.

Жінка повільно підійшла до них, її крок був дещо нерішучий. Аліні здалося, що вона сильно вагалася. Це було помітно по тому, як нервово вона стискала ремінь своєї сумки.

- Ігоре це ти? – Вона наблизилась до них. – Ти… Дивно виглядаєш. Бачу життя тебе перестало щадити, - говорила вона, оглядаючи його з ніг до голови.

- Давай відійдемо і поговоримо в стороні, - він схопив її за лікоть, але вона елегантно вивільнила свою руку та мазнула швидким поглядом по Аліні.

- Як скажеш, - мовила вона і подалася у бік.

- Що ти тут робиш? – Запитав він.

- А сам? Місто – не твоя власність. Я маю повне право ходити де захочу, - вона підняла підборіддя вгору, демонструючи свою величність.