Розділ 17

Микита пройшов вслід за Мариною на кухню та всівся за стіл. Поклавши руки перед собою, він перевів погляд на Марину, яка завмерла біля вікна, спираючись на підвіконня.

- Я так розумію, ти знайома з ним, - констатував він, не відводячи від неї очей.

- Я проклинаю той день, коли вперше зустріла його… Але тоді я не знала, що все так обернеться, - повільним, низьким голосом говорила вона.

- Я не знаю про що ти… Та варто звернути увагу на деякі неточності, - мовив Микита, потерши об джинси спотілі долоні. – Я впевнений, що Ігор приховує від нас якусь таємницю.

- З чого саме, ти робиш подібні висновки? – Марина косо поглянула на хлопця, її очі були дещо примружені.

- Я бачив, як він приїхав на автомобілі марки Додж Челленджер, вийшов із нього, залишив на автомобільній стоянці та пішов до нашого універу. Потім він повернувся та знову сів до цього авто і поїхав у невідомому напрямку. А перед Аліною прикидається безхатьком! Хіба може вулична людина роз’їзджати по вулицях міста на такій машині? – Майже вигукнув Микита, стиснувши кулаки. – Він бреше їй!

- Ти що стежив за ним? Тільки не говори, що це справді так! Він міг тебе помітити і хто його знає, що могло б з тобою статися, - невдоволено мовила Марина.

- Я не стежив, - запевнив Микита. – Випадково вийшло. Розумієш… Я друг Аліни і страшенно хвилююсь за неї, а тепер, навіть боюсь.

Марина гірко посміхнулась.

- Не здивована, що він буде їздити на шикарній машині, а не на якомусь дешевому авто, - стиснула вона свої губи. – Бачила я ту машину.

Микита розширеними очима поглянув на неї:

- Так ти знаєш?

- Знаю… - Тепер Марина пожалкувала про свої слова, тому що Микита з новими силами кинувся в бій.

- Розкажи мені про нього! Хто він та звідки ти про нього знаєш? Чи ти з ним за одно, раз до сих пір не повідомила Аліні правду? – Наступав він.

- Він багатий, - підтвердила Марина. – Вперше я побачила його в «Оазисі», він завітав туди з другом… - Марина замовкла, а через декілька секунд продовжила: - Та коли Аліна приперла його до мене до дому, я оторопіла. Вона стільки розповідала про нього, із таким неймовірним захоплення говорила який він хороший. Та я й подумати не могла, що тим самим безхатьком буде він. Врешті-решт, я потребувала від нього грошей за своє мовчання. Він заплатив мені навіть більше, не тільки для того аби я мовчала, а щоб я взагалі не лізла до них…

- Аліна про це не знає, так? – Криво посміхнувся хлопець.

- І не повинна дізнатися! – Переполошилася вона. – Мені кінець, якщо вона дізнається! Не смій їй говорити, зрозумів?!

- Так, - Микита був незадоволений тим, що Марина таке вчинила, але вирішив промовчати. – Я говорив їй про нього. Він не виглядає безхатьком, це навіть наші друзі помітили. Та вона все рівно не повірила. Я навіть поцілував її у нього на очах, - все рівно не допомогло. Поговори з нею…

- Зупинись, - Марина примружила очі. – Так ти і є той самий Микита, якого Ігор побив? – Її брови підлетіли вгору. – Я зовсім забула тебе! Ми ж приходили з Аліною до тебе в лікарню. Тоді ти виглядав гірше, - тихо закінчила вона.

- Так, я знаю, - спохмурнів він.

- Я не можу тобі допомогти. Мені заплачено за те, щоб я не лізла.

- Як ти можеш залишатися в стороні, коли…

- Знаєш що?! – Вигукнула вона, перериваючи його. – Я намагалася зробити так, щоб вона покинула його. Це було після того, як я взяла його гроші. І знаєш… Я дуже сильно поплатилася за те, що полізла не в свої справи! Раджу і тобі, не втручатися. - Марина замовкла.

Микита оглянув Марину від маківки до п’ят і обережно запитав:

- Що з тобою було?

Марина довго дивилася в одну цятку на підлозі, а потім піднявши погляд на Микиту, почала стягувати з себе светра. Микита помітив, що в очах Марини стояли сльози.

- Що ти робиш? – Запитав він, коли дівчина зняла одяг і тут же завмер.

- Краще показати, - глухим голосом мовила вона, кинувши светра собі під ноги.

По всьому тілу Марини бути синці та подряпини. Було помітно, що дівчині добре діставалося протягом декількох днів.

Помітивши жах на обличчі Микити, Марина нахилила голову та відвернулася до вікна.

- Мене викрали, - зовсім тихо мовила вона. – Били, гвалтували та знущалися. Обличча вони не чіпали, а от інші частини тіла – так. Краще облиш це діло, не лізь. Я поплатилася сповна, навіть пожаліла, що взяла ті гроші… Ти навіть уявити собі не можеш, наскільки сильно він її любить, - говорила Марина, дивлячись у вікно. – Дуже сильно любить.

- Як тобі вдалося втекти? – Запитав Микита. – Чи тебе відпустили?

- Відпустили? – Не зрозуміла вона, потім повернулася до нього. – Так. Якщо це можна так назвати.

День повернення Марини.

Сергій сидів у своєму авто, пальці неперестанно стукотіли по керму – він нервував. Очікування доводило його до безумства, але він намагався стримуватися із останніх сил. Дверцята автомобіля відчинилися і поряд на сидіння всівся Ігор.