Розділ 15

Дмитро Олексійович поглядав на Аліну, наче на душевно хвору людину. Його чорні брови піднялися до самого волосся, а карі очі, злегка примружились.

- Аби вона була тут, я б з тобою не розмовляв, - смиренно мовив він. – Телефонуй їй, роби, що хочеш, але вона повинна негайно з’явитися на роботі!

- Дмитро Олексійовичу, я все розумію, але… - Аліна на мить замовчала.

- Що «але»? – Його брови піднялися ще вище.

- Розумієте… Марини немає вдома, вона десь зникла, а телефон, залишила вдома і… Я не знаю… Думаю, з нею могло щось трапитися, - Аліна знесилено сплеснула руками, оглянувшись довкола.

Дмитро Олексійович, декілька хвилин свердлив поглядом дівчину, а потім важко видихнув:

- Я не знаю, що у вас там трапилось. Та все ж… Мене це мало хвилює! – Спокійно мовив він, і вже гучніше додав: - Значить будеш працювати за двох! І за неї, і за себе! – Гаркнув він, і скрипнувши черевиками, подався геть із залу.

Сьогодні був не день, а казна що. Аліна ні на мить не присідала, через що, просто валилася з ніг.

Син міського мера, влаштував бенкет в честь свого весілля. Така собі хлопчача вечірка. Поводили себе «золоті хлопчики», як тільки бажали. Замовлень було багато, і дівчата-офіціантки, то і діло, що бігали навколо них, намагаючись вислужуватися, як можна краще. Одна з дівчат, взагалі зникла із поля зору із одним із «мажорів». Потім, вона з’явилася, старанно та швидко розправляючи свою робочу уніформу та ховаючи від Аліни та інших, свої безсоромні очі.

Після жахливого трудового дня, Аліна нарешті вийшла із ресторану та поплелася до водія таксі, що стояв неподалік та палив сигарету. Сизий дим, розвіювався в повітрі. Вискочивши на дорогу, вона почула шалений скрип автомобільних шин та повернулась на світло фар. Автомобіль різко пригальмував майже в метрі від неї. Аліну охотив жах. Вона ледве не потрапила під колеса чорного авто. Двері швидко відчинилися і із авто вискочив незнайомий чоловік презентабельного виду.

- Ти чому під колеса кидаєшся? Наступного разу, будь уважнішою та дивись по сторонах! – Мовив він, пильно вдивляючись в її обличча.

- Вибачте, - ледве вимовила Аліна. – У мене сьогодні був просто жахливий день, я дуже стомлена і…

- Я так розумію «Оазис» уже зачинений? – Запитав він і поглянув на наручного годинника. – Так. Я трішки не встиг, - зробив він свій висновок. – Мені хотілося випити келих червоного вина.

Аліна посміхнулася:

- У будь якому разі, ви зможете зробити це завтра. Сьогодні ми все рівно не приймали клієнтів. У сина мера, тут була своя вечірка.

- А! – Протяжно мовив він. – Тебе звати Аліна, чи не так? – Несподівано мовив він і вона напружилася.

- Звідки ви знаєте моє ім’я? – Запитала вона.

- Ти офіціантка в «Оазисі», я тебе запам’ятав, - посміхнувся він і Аліна дещо розслабилася.

- В такому разі, я не буду дивуватися. До нас приходить велика кількість людей, а от офіціанток у нас не так багато.

- Давай я підвезу тебе до дому. Якщо ти звісно не проти? – Він зробив жест запрошення у бік свого авто.

- Я не знаю. Ми зовсім не знайомі… - Аліна трішки зам’ялася.

- Я не вбивця, можеш мене не боятися, - тепло мовив він. – Я почуваю себе дуже винним, через те, що ледве не переїхав тебе. Тому дозвольте мені загладити свою провину і доставити тебе до дому.

Вона ще трішки повагалася, а потім, згідно хитнула головою:

- Добре, вмовили, - попрямувавши до автомобіля, Аліна відчинила дверцята та сіла до салону.

Все, що вона промовила, це назвала адресу свого дому. Майже всю поїздку, вони їхали в тиші. Чоловік не поспішаючи вів машину та слідкував за дорогою.

- Як вас звати? – Вирішила порушити тишу вона.

- Мене звати Сергій. Я друг… - Він швидко замовчав та кинув на неї незрозумілий погляд.

- Чий друг? – Насупила брови Аліна, вона посміхалась.

Сергій провів язиком по своїй нижній губі, зрозумівши, що ледве не сказав лишнього.

- Так так… Не важливо, - він широко посміхнувся. – Всі ми - чиїсь друзі.

Його дивна відповідь, трішки збентежила Аліну і вона перевела погляд на дорогу.

- Аліно, - його голос доволі гучно пролунав у тихій машині. – А з тобою разом працює одна дівчина… - Він трішки задумався. – Здається, її звати Марина.

- Так, ми працюємо в одну зміну. Я саме в неї і живу, - швидко відповіла вона, поглянувши на нього. – Ви її знаєте? – З надією запитала.

- Так само, як і тебе. Але я б хотів з нею поближче познайомитись. Скажи: а в неї хтось є?

- Вона ні з ким не зустрічається. Але є одна проблема: Марина зникла. Учора, я повернулася до дому, а її немає і квартира відчинена. Телефон залишила вдома, через що, я не можу вийти з нею на зв’язок.

- А вона сама, не намагалася зателефонувати тобі? Може вона пішла до друзів? – Було помітно, що його зацікавила ця ситуація.

- В такому разі, вона б не кидала квартиру відчиненою. Я дуже хвилююся за неї.