Розділ 13

Аліна трішки відсторонилася від Ігоря, її щоки неймовірно палали. Дівчина сором’язливо опустила очі, коли побачила, що на них дивиться якийсь чоловік за сусіднім столиком. Ігорь, помітивши реакцію Аліни, обернувся та також зустрівся поглядом із незнайомцем. Повернувшись знову до Аліни, запитав:

- Щось не так? Ти його знаєш? – Він хитає головою у бік незнайомця, злегка примруживши очі.

- Ні, Ігоре. Я його не знаю. Просто… Мені трішки не по собі, від того, що ти цілуєш мене прямо тут. Люди ж навколо, - вона озирається навкруги так, ніби, щось украла в цьому кафе, а тепер боїться, що її міг хтось побачити.

- Ти не повинна звертати на них свою увагу. Ти що, тут одна сидиш? Я ж поряд, тому дивися тільки на мене і уяви, що ми в цьому кафе тільки одні, - його голос був ніжним наче шовк, він навіював спокій.

- Я буду намагатися, але нічого не обіцяю, - вона заправила прядку волосся за вухо і поглянула у вікно.

На вулиці було хмарно, дощ іще не перестав, але подекуди було видно проблиски сонця. Вони з’являлися лише на мить, а потім знову зникали, ніби їх і не було.

Ігор дивився на її замріяне обличча, а вона дивилася у вікно. Слідкувати за її поглядом, бажання не було, але була сильна тяга просто спостерігати за нею. Бачити, як ворушяться її губи, як прищурюються повіки, коли вона дивиться на вулицю, те, як вона тримає свої руки… Аліна про щось думала, але про що саме, він не міг здогадатися. В цю мить, йому стало жаль, що він не уміє читати думки…

- Сьогодні, я бачив на вітрині магазину, одну дуже красиву річ, - спокійно заговорив він, знову привертаючи її увагу до себе. – У моїй голові постала картина, в якій ти носила її на своїй шиї. Тобі дуже пасувало…

Аліна злегка примружила очі, на її обличчі читалась зацікавленість.

- Це якась підвіска? Так, я права?

- Медальйон. Він відкривається та має овальну форму, - заговорив Ігор та поліз до кишені. Звідти він дістав маленьку червону коробочку та протягнув її Аліні. Вона деякий час просто дивилася на неї, а потім взяла до рук.

- Що в ній? Той медальйон про який ти говориш? – Аліна підняла на Ігоря свої очі.

- Відкрий, - попросив він.

Руки Аліни чомусь затремтіли. Раніше ніхто не дарував їй дорогоцінні речі. Відкривши коробочку, завмерла. Чарівний медальйон виблискував своїми золотими боками. На ньому був напис: «Ти і я. Назавжди». Дівчина поглянула на Ігоря та відкрила його. В середині були пусті місця для фотографій.

- Ти повинна будеш вклеїти туди своє фото і… надіюсь, що моє, - його губи торкнула легка посмішка.

- Дякую, - Аліна підвелася з місця та підійшовши до нього, кріпко обняла. – Скільки він коштує?

- Тебе не повинні хвилювати такі питання, - відмахнувся він.

- Але мене хвилює це! Ти живеш на вулиці! Звідки у тебе гроші на кафе, катання на човнах та на коштовності для мене? Не кожен чоловік в змозі таке собі дозволити. Я не можу прийняти його, - Аліна поклала медальйон до коробки та повернула Ігорю, поклавши перед ним. – Забери.

Він посміхнувся:

- Тоді, я викину його до смітника, біля якого ночую. Не страшно, що ти відмовляєшся, може комусь він сподобається більше ніж тобі, - в його голосі була сухість.

- Що ти таке говориш? Тобі не має де жити. А ти даруєш мені таку річ, - вона виглядала стурбованою.

- Те, що у мене немає дому, не значить, що я сиджу без грошей, Аліно. Прийми мій подарунок і не сердь мене. Не хочу щоб ти, гралася з вогнем, - мовив він.

- Не потрібно мені погрожувати, - попросила вона.

- А тобі не потрібно сунути носа туди куди не треба. Коли дають, краще бери, а коли дарують, тим паче! – Ігор стиснув кулаки під столом, намагаючись заспокоїтися.

Аліна декілька секунд просто сиділа та дивилася йому в очі. Потім, забрала коробочку до себе.

- Ти не допоможеш одягнути його? – Запитала, діставши коштовність та розстібнувши застібку.

- Звичайно, - він підвівся та зайшовши їй за спину, взяв медальйон за довгий ланцюжок, та застібнув у Аліни на шиї. – Тобі дуже личить, - мовив, поглянувши на неї.

- У тебе гарний смак, Ігоре. Що саме цікаве… Я завжди мріяла про такий медальйон.

- Значить, я не прогадав, - він посміхнувся та поцілував її в щоку, - ходімо, я проведу тебе до дому.

Викликавши таксі, вони поїхали до Аліни до дому. Перед під’їздом, Ігор обіймав свою супутницю, не бажаючи відпускати.

- Ходімо до мене, - запросила вона. – Я не бажаю приймати відмову, - вона взяла його за руку і повела за собою.

Ігор, мовчки крокував позаду. Деякий час, Аліна копалася у себе в сумці, намагаючись знайти ключі від квартири. З полегшенням зітхнула та встромила їх до замка. Та щось, було не так! Замок дивно клацнув та не піддався. Аліна спробувала знову.

- Щось не так? – Запитав Ігор, позаду.

- Не…знаю, - Аліна витягла ключ та повернувши ручку, штовхнула двері від себе. Вони з тихим скрипом відчинилися. – Дивно, - мовила Аліна, дивлячись в коридор квартири.