Розділ 9

Ігор заінтриговано подивився на неї і розгорнувши лист, завмер. Він наче зачарований дивився на картину самого себе, на якій Аліна його обіймала. Несподівані теплі почуття вмить огорнули його серце. Йому ще ніколи ніхто не дарував подарунки. Вдивляючись в професійно виконані штрихи олівцем, перед його очима картина ніби оживала. Вона була настільки реалістичною, що перехоплювало подих. Він вдячно подивився на неї.

- Це саме прекрасне, що я коли небуть отримував від іншої людини. Жінки ніколи не дарували мені подарунків, тому, мені трішки незвично, - признався він. – У тебе дійсно дуже добре виходить малювати. Не думала відкрити власну галерею та проводити виставки своїх картин?

- Були подібні думки, але мені здається, що я не впораюсь з цим сама. Потрібна чиясь підтримка та допомога, особливо в плані фінансів. Це не так то просто, - знизала плечима вона. – А ще потрібно заробити собі хорошу репутацію, щоб люди тебе впізнавали та хотіли приходити подивитись роботи.

- Ти повинна цим зайнятися. Не гай дарма часу. Чим швидше почнеш діяти, тим скоріше почнеш здійснювати свої мрії. Я знаю, що говорю, Аліно. Прислухайся до мене. А потрібні тобі люди з’являться з часом, - він посміхнувся. – Ходімо, я хочу відвезти тебе в одне місце, думаю, тобі також сподобається.

Крокуючи поряд із ним, тримавшись за руки, Аліна обернулася, Микита стояв на території закладу та дивився їм у слід. Аліна помахала йому на прощання рукою і відвернулася.

Сьогодні Ігор був якийсь дивний, він більше мовчав ніж говорив з Аліною. Кидаючи у його бік обережні погляди, запитала:

- Про що ти зараз думаєш?

- Про тебе, - правдиво відповів він. – Ти взагалі не виходиш із моєї голови, та я уже звик до цього. Мені подобається, що поселилася у моїх думках. Живи там постійно і нікуди не зникай.

- А що саме ти про мене думаєш? Мені дуже цікаво дізнатися. Розкажи.

- Ти дуже багато просиш. Нехай, це буде моїм секретом.

- Тоді розкажи про що ти мрієш, - стиснувши сильніше його долоню, попросила вона.

- Ти не відчепися від мене, так? – Його погляд пройшовся по ній від маківки до п’ят і він знову відвернувся.

- Відчеплюсь якщо розповіси.

Вони йшли по парку, між деревами. Безлисті стовбури тягнулися до самого неба, ніби хотіли доторкнутися до хмар. Поряд протікала річка, води якої, мерехтіли у променях сонця, що рідко показувалось із-за хмар. Подекуди зеленіла яскрава трава, наче вона нікуди і не дівалася восени. Аліна так сильно замилувалася тутешньою красою, що перечепилась через пеньок, який ледве помітно стирчав із землі.

- Обережно, - мовив Ігор, підхоплюючи її, щоб не впала. – Не вистачало іще, щоб ти вивихнула ногу. Твоя дорога подружка, мені цього не простить.

Аліні стало смішно:

- З яких пір ти, боїшся Марину? Важко в таке повірити. Швидше вона тебе боїться, чим ти її.

- Я б так не сказав. Не потрібно недооцінювати інших людей, ти навіть уявити не можеш, на що люди іноді можуть бути спроможні, - буднім тоном сказав він.

- Ти розповіси мені про що мрієш? Не думай, що я забула, - хитро мовила вона.

- Можеш вважати мене банальним, але я завжди хотів знайти істинне кохання. Зустріти ту дівчину, яка буде щиро мене любити, і не шукати, яку вигоду з мене отримати. В моєму житті трапилося достатньо розчарувань, щоб втратити віру в любов, та я все іще надіюсь на щось.

- Ти занадто молодий, щоб втратити віру. У тебе все життя попереду, - зі смутком мовила Аліна.

- А думаю я про те, щоб ти залишилася зі мною. Не хочу тебе втратити, Аліно. Ти…дорога мені, - із заминкою сказав він. - А знаєш, що саме зараз, я більше всього хочу зробити? – Тепер уже він задав питання.

- І що ж? – Зацікавилась вона.

Ігор різко повернувся та став попереду неї, перекриваючи собою дорогу. Вона не встигла, навіть, зрозуміти, що трапилось, як його палаючі губи прилинули до неї поцілунком. Його долоні обхопили її лице, не бажаючи відпускати її. Щоки Аліни запалали. Вона відчула десь глибоко у середині незвичне відчуття. Воно було новим та незвичним для неї, але дуже приємним. Це скоріше нагадувало змію, яка лоскоче в середині, в низу живота. Губи Ігоря відірвалися від неї, але рук він не прибрав. Стоячи серед безлюдного парку, вони просто дивилися один одному у вічі, не кажучи ні слова. Момент затягнувся і Ігор перевів подих, який виходив ривками з його легенів.

В ту мить, Аліна відчула щось рідне, своє, поруч з собою. Наче так і повинно бути, наче саму їхню зустріч в той самий день, влаштували самі зорі. Вони повинні були зустрітися, щоб серед сірої маси натовпу, знайти один одного. І у них вийшло.

Ігор відчував те саме, що і Аліна. Вони немовби стали єдиним цілим, через що, розуміли один одного. Йому достатньо було лише одного її погляду, щоб знову відчути себе щасливим та потрібним комусь.

- Ти віриш в те, що існують споріднені душі? – Він заговорив першим, порушуючи мовчання, а його голос струменів наче шовк.

- Незнаю… Напевне, - освідомилась вона.

- Я вважаю, що знайшов одну таку душу, - він різко замовк і пішов далі. Аліна побігла слідом, наздоганяючи його, порівнявшись, пішла поруч.