Розділ 4

З кімнати, за зачиненими дверима, добре було чути надривний плач. Марина підійшла до дверей та ледве чутно постукала. Відповіді не отримавши, покликала:

- Аліно! Можна я зайду?

- Ні! Я хочу побути на самоті! – З надривним плачем, мовила вона.

- Так, я заходжу! – Твердо мовила Марина і відкрила двері в кімнату. Аліна лежала на ліжку, вткнувшись обличчам в подушку. Підійшовши до неї, Марина сіла на край та обережно поклавши їй руку на голову, почала заспокійливо гладити волосся: - Вибач, я не хотіла тебе образити. Іноді я верзу казна що, навіть не думаючи про наслідки. Не думала, що мої слова на стільки сильно зачеплять твої почуття.

Аліна, шмигнувши носом, підняла голову та подивилася на подругу:

- Це ти вибач, я зовсім не знаю, чому я так відреагувала. Мені повинно бути все рівно щодо нього, але чомусь все зовсім навпаки.

- Заспокойся. Я впевнена, що ти скоро забудеш про нього, - тихо говорила Марина. – Зі мною таке часто траплялось. Дуже часто, я була абсолютно впевнена, що закохана та жити не зможу без свого обранця. Але з часом, я розуміла, що допустила помилку, і він не є тим самим. Ми часто помиляємся і це нормально. Ти нормальна, Аліно.

Наступного дня, Аліна швидко прямувала від автобусної зупинки до універу. Сьогодні сонце не показувалося через важкі сірі хмари та здавалося, що піде дощ. Зупинившись, вона почала копатися в своїй сумці. Своє волосся, Аліна заплела у косу, щоб вітер не куйовдив зачіску. Одягнута вона була, в осінню червону куртку та темні ждинси з високими чоботами.

«Прокляття! Що взагалі можна знайти в цій бездонній сумці? Невже, я залишила телефон вдома?» - Подумала вона, не знайшовши мобільника.

- Привіт, - пролунав за спиною чоловічий голос, і Аліна підстрибнувши на місці, обернулася.

Той самий чоловік, стояв поряд з нею, на його обличчі була привітна посмішка. Аліна завмерла, на одну мить страх скував її тіло.

«Господи, це ж він!» - Промайнула швидка думка в голові.

Вона дивилася на нього наче на примару, бо не могла повірити власним очам. Мурашки побігли по тілу дівчини, і вона перевела подих. Неймовірна радість від цієї зустрічі, розлилась по тілу та потекла по венах – Аліна розслабилася. Тільки зараз, коли він стояв так близько до неї, вона змогла роздивитися якого кольору його очі. Темно-сині, майже казкові. Вона була готова танути під його поглядом цілу вічність. Одягнутий він був так само як і при першій їхній зустрічі, тільки тепер руки тримав у кишенях пальто. Чоловік був на дві голови вище за саму Аліну, і від нього віяло величчю. Як людина, що живе на вулиці може виділяти таку шалену, прямо королівську енергетику?

- Привіт, - не слухняними губами привіталась вона.

- Здається ти щось загубила, - в нього був приємний, низький голос, ніби шовковий. Цей голос огортав та заворожував, заманював в свої тенета і Аліна була не в силах йому протистояти.

- Що ви маєте на увазі? – Запитала тихо. Вона не могла відвести від нього погляду.

- Ти щось шукаєш в своїй сумці, можливо телефон? – Його погляд став лукавим.

- Звідки ви знаєте? – Оторопіла вона. – Та здається я забула його вдома, - смиренно мовила вона.

- Ти не забула його, - мовив він, і Аліна пильніше подивилася на нього, трішки насупивши брови. – Він лежить у кишені твоєї куртки. Коли ти виходила з маршрутки, то поклала його саме туди.

Аліна блискавично полізла до кишені, і справді, – телефон був там. Діставши його, покрутила в руках та кинула до сумки.

- Ти не подумай, що я слідкую за тобою. Це вийшло випадково, - поспішно додав він.

Аліна посміхнулася:

- Ви покращили мій настрій, дякую. Як ваше ім’я?

- Мене звати Ігор, - сказав він, а погляд його неймовірних, синіх очей став набагато теплішим. Тепер, в його очах, вона бачила щиру зацікавленість.

- А мене Аліна.

- У тебе дуже гарне їм’я, - він, широко посміхнувся.

- Ви живете десь неподалік? – Запитала вона, а потім оторопіла від того, що тільки но сказала.

- Я живу де прийдеться, - якось сумно відповів Ігор, і Аліна відчула незручність самої ситуації.

- У вас не має дому, - констатувала вона тихо. – Вибачте, - швидко додала.

- Все добре, не вибачайся, - попрохав він.

- Я бачила вас тут декілька днів назад. Подумала, може ви знаходитесь неподалік, - сором’язливо мовила вона.

- Ти про мене думала? – Запитав він.

- Так, - відповіла вона, і швидко закрила рота долонею. – Ой! Щось я не те говорю. Я дуже сильно нервуюся…

- Чому? Тобі некомфортно знаходитися поруч зі мною?

- Та ні, якраз навпаки, просто… - Вона замовкла.

Хвилина мовчання затягнулася, і Ігор мовив:

- Вибач, що надокучаю, тобі напевне пора йти, а я тебе тільки затримую, - він повернувся, щоб піти геть.

- Ви не надокучаєте, - запротестувала вона, і Ігор зупинився, знову повернувшись до неї.