Розділ 2

Номер готелю був гарним та затишним, а ліжко неймовірно м’яким, - Аліна навіть не помітила, як заснула. Відкривши очі від сліпучих променів сонця, які світили прямо у вікно, вона сіла, швидко підхопившись. На годиннику було о пів на сьому ранку, - пора прокидатися, та збиратися до університету. Працювала Аліна в другу зміну, тому з таким розкладом дівчина чудово поєднувала навчання і роботу, адже одне другому не заважало. Та наступної миті, їй хотілось заволати. Валіза стояла поряд з ліжком, і вона все таки в номері готелю. Їй це не приснилося. Заняття в університеті пропускати не можна; Аліна ніколи не дозволяла собі подібної розкоші. Дуже все ж таки дорого обходиться це навчання. Але з чемоданом також на заняття не підеш. От халепа. Не довго думаючи, схопила телефон до рук та подзвонила до Марини.

- Що таке? – Сонно промурмотіла вона в трубку.

- Мені потрібно десь пожити, можна я приїду до тебе? Моя господарка вигнала мене вчора вночі з дому, - поскаржилася Аліна своїй співробітниці.

- Та ти що? – Марина швидко підхопилась з ліжка. – Звичайно, приїжджай. Візьмеш таксі та поїдеш за адресою вулиця Східна сто двадцять перший будинок. Я буду чекати тебе біля під’їзду.

- Дякую тобі. Ти моя чарівна фея-спасителька, - посміхаючись мовила Аліна.

Попрощавшись з адміністратором готелю, Аліна вийшла на вулицю, автомобіль уже чекав біля порогу. Закинувши чемодана до багажника, сіла на задні сидіння та назвала правильну адресу Марини. Через годину, чорна субару під’їхала до під’їзду. Розплатившись, Аліна вилізла з авто. Марина вже чекала на неї; вона підійшла та з турботою обняла дівчину. Забравши валізу Аліна пішла слідом за Мариною. Марина жила на четвертому поверсі багатоповерхівки, в квартирі з металевими дверима.

- Я дам тобі запасного ключа; тепер він буде твій, - Марина, покопавшись в шухляді, дістала ключа та вручила Аліні.

- Я можу платити тобі за своє проживання, - поспішно сказала Аліна.

- Не говори дурниць, - швидко відмахнулась та.

- Ну, тоді, давай будемо разом оплачувати комунальні, - запропонувала Аліна.

- Оце уже краще, - зраділа Марина. – Але тільки комунальні, платити за проживання не потрібно.

- Гаразд, як скажеш.

Марина повела її до вільної кімнати.

- Будеш жити тут. Трикімнатна квартира для мене одної - це забагато. Ця кімната все рівно пустувала.

- Дякую, що дала притулок. Навіть не знаю, що б я без тебе робила, - Аліна була щиро вдячна Марині.

- Те, що й до мене, - весело мовила Марина. – Їсти будеш?

- Так, я дуже голодна, - призналася Аліна.

- Будемо їсти бутерброди з ковбасою. Чесно кажучи: це єдине, що я більш менш смачно готую, - з посмішкою повідомила Марина.

- Це не страшно! Я вмію готувати.

- Тепер я знаю на кого скинути тягар кухні, - з полегшенням мовила та.

- Я геть забула! – Аліна стукнула себе розкритою долонею по лобі. – Мені ж потрібно в універ!

- На котру годину у тебе заняття? – Поцікавилась Марина.

Поглянувши на годинника, Аліна шумно видихнула повітря:

- Ну, на першу пару я вже спізнилася, можливо встигну на другу.

- Може пропустиш? – Запропонувала вихід Марина.

- В мене чотири пари! Тому, я повноцінно зможу посидіти на двох.

- Як хочеш, в такому разі, - ти повинна поспішити!

Швидко перекусивши бутербродами, Аліна помчала на заняття. На автобусній зупинці були люди, тому вона пішла туди.

- Вибачте, а двісті чотирнадцятий тут не ходить? – Запитала у чоловіка з густою бородою.

- Ні, цим маршрутом він не ходить, а куди тобі потрібно?

- До педагогічного університету, - мовила швидко.

- Триста двадцять перший якраз їде туди. Можеш почекати, він прибуде хвилин через п’ять.

- Дякую вам велике! Ранок сьогодні гарний, сонячний.

- З обіду обіцяють дощ, тому радій світлим променям сонця, поки можеш, - відповів він сухо. Схоже, чоловік був не в настрої, тому Аліна вирішила залишити його в спокої.

Автобус приїхав не через п’ять хвилин, а раніше. Сидячи на м’якому сидінні, Аліна дивилася у вікно; в навушниках гриміла музика. На горизонті можна було чітко побічити сірі хмари, що приближались, вони навіювали тугу. Опинившись на своїй зупинці, вона побігла до навчального закладу. Та пробігши декілька метрів, зупинилася ніби вкопана. Чоловік в брудних речах стояв неподалік та не зводив з неї погляду. Лівий рукав його чорного, зимового пальто, був порваний. Аліні вистачило одного погляду на цього чоловіка, щоб зрозуміти, що він живе на вулиці, і не має власного дому. По тілу дівчини пробіглися мурашки, та якесь незрозуміле відчуття торкнулося її серця. Згадавши куди вона так поспішно прямувала, вона знову зірвалася з місця і побігла.

Біля університету нікого не було, в коридорах також. Відчинивши двері потрібної аудиторії, Аліна тишком зайшла до середини та пройшла до свого місця.

- Де ти була? – Запитав Микита – одногрупник та хороший товариш Аліни.