Розділ 1

Кривий Ріг… Велике місто. Кількість населення перевищує цифру в п’ятсот тисяч. Та чи відомо хоч комусь, скільки самотніх людей проживає в цьому місті? А скільки закоханих? А до якої групи цих людей ви віднесете себе?

Літня пара, йшла по вулиці, - жінка тримала свого чоловіка під руку. Виглядають вони так, ніби все життя проживають душа в душу. Було добре видно, що розмова приносить їм естетичне задоволення; вони виглядають щасливо.

Їм на зустріч йшла інша пара – чоловік та жінка років тридцяти. Вони просто ішли поруч один з одним та мило розмовляли; жінка посміхаючись, щось бадьоро розповідала своєму супутнику по життю. На правій руці, на безіменному пальці у чоловіка блиснула золота обручка.

Неподалік від них згорала в поцілунках невідома пара. Згодом, вони прощаються і дівчина сідає в таксі, яке щойно по неї приїхало.

По іншій стороні вулиці йшла зовсім молода пара, напевне, взагалі, студенти. Вони ішли тримаючись за руки, їхні пальці переплетені між собою. Пара виглядала щасливою та безтурботною.

Гарно ось так просто стояти і спостерігати за іншими людьми; бачити їхні радісні обличча… Його губ торкнулася легенька посмішка, коли він дивився на студентську пару; погляд його пильних очей так і вчепився в переплетені руки хлопця та дівчини. Напевне, у них любов, справжні почуття… Як же йому, теж хочеться того ж самого. Ось так просто, гуляти за руку, поряд із коханою людиною і не думати ні про що.

Вдихнувши повні легені свіжого повітря, він зрозумів, що на вечір буде мороз. Зима в цьому році прохолодніша ніж в минулому. Єдине, чим відрізняється ця зима від минулої, - тим, що зараз всі ходять в масках, боячись підхопити вірус.

Прохолодний вітер підступно огортав холодом, який так і норовив залізти під теплу зимову куртку, яка була розстебнутою. Під курткою на ньому був чорний діловий костюм та чорна сорочка з темно-червоною краваткою. Виглядав він презентабельно.

- Ігоре, ти йдеш? Чи я повинен три години тебе тут чекати, щоб ти нарешті зрушив зі свого місця?! – Почувся позаду невдоволений чоловічий голос.

Відірвавши погляд від натовпу, Ігор обернувся, на його обличчі все ще сяяла посмішка. У нього була приваблива зовнішність. Темно-сині очі, були схожі на вечірнє небо, а чорне волосся було зачесане назад.

- Ніхто не повинен проводити свою обідню перерву в очікуваннях. Тому, прийми мої вибачення, Сергію. - Ігор попрямував до чорного бентлі, біля якого стояв невдоволений чоловік. Зиркнувши іронічним поглядом, чоловік мовчки сів в салон. Водій вискочив із автомобіля та хутко відкривши перед Ігорем дверцята, знову всівся за кермо.

Ігор Петренко – чоловік із дуже доброю вдачею. В тридцять років, на його рахунках цілі мільйони, він має все, що хоче, та об’їздив майже весь світ, навіть, в Антарктиді побував. Про його родину ходило багато пліток. Говорили, навіть, що батько Ігоря уклав угоду із самим дияволом, про те, щоб стати багатим. Звісно ж, це було не так: не було ніяких договорів та ніяких дияволів, просто «удача» - друге ім’я, що Олександра Петренка, що його сина Ігоря. До них гроші так і липли.

З молоду, батько Ігоря, займався ремонтом автомобілів; пізніше відкрив власній магазинчик з запчастинами для машин та мотоциклів. Та коли назбирав достатньо грошей, - подався у міську владу та став депутатом, забезпечивши своєму синові гідне життя. Він допоміг Ігорю відкрити власне агенство по нерухомості, яке приносить дуже вигідний прибуток. Тепер, Ігор, завдяки батькові, має все. Все, крім кохання…

- Сьогодні дзвонив Онопрієнко, - подав голос Сергій, коли вони з Ігорем зручно розмістилися на задніх диванах в салоні автомобіля. – Він хоче, щоб ти заплатив йому сорок відсотків від продажу багатоповерхівки.

Ігор, уважно поглянув на Сергія:

- Дивно… А чому не п’ятдесят? Його нахабству можна тільки позаздрити. Він отримає свої двадцять відсотків, а на більше хай навіть не розраховує.

- Я повністю з тобою згоден, друже мій, але він, вважає, що його доля повинна бути більшою. Ця точка зору суто його, а не чиясь інша.

- Онопрієнко нічого не зробив для продажу, щоб вимагати майже половину прибутку, - невдоволено мовив Ігор.

- Михайло Петрович, з тобою не згоден. По його словам, цитую: «Без мене, ви б ту халупу ще років сто продати б не змогли. Я виконав усю вашу роботу за лічені хвилини!», - Сергій іронічно посміхнувся. – Він вважає себе Богом.

- Він отримає двадцять відсотків, а якщо не влаштовує така сума, - ми виплатимо йому взагалі десять відсотків, - розсердився Ігор. – Подумати тільки! Він прийшов до мене в офіс, запропонувавши допомогу; кинув папірець на стіл переді мною з номером телефону потенційного, за його думкою, клієнта, розвернувся та пішов геть! А тепер потребує скажених грошей. Цікаво, що так сильно змінилося? Раніше мої умови, йому підходили, - Ігор приклав вказівного пальця до кінчика носа.

- Не знаю, що змінилося, але я здається попереджував тебе щодо нього. Із Онопрієнком вести справи – собі дорожче виходить, - розсудливо мовив Сергій.

- Так, тепер я це розумію, - погодився Ігор, дивлячись у вікно, за яким миготить зимовий пейзаж.

Настала тиша і водій ввімкнув радіо. Приємний голос ведучої залунав із динаміка: «…поговоримо про погоду. Сьогодні в місті Кривий ріг, без опадів, температура повітря…».