Розділ 64

Сергій залишив Марину біля входу в номер зі словами, що скоро повернеться, а сам пішов з Річардом далі по коридору. Нічого не розуміючи Марина відчинила двері та зайшла до середини номеру. Їхні речі вже були доставлені та знаходились поряд з ліжком. Все було, як завжди. Нічого не змінилося за час їхньої відсутності.

На телефон прийшло повідомлення від Аліни, в якому вона писала, що вже знаходиться в Кривому Розі і переліт пройшов добре. Марина відповіла подрузі тим самим, лише змінивши назву Кривий Ріг на Лондон та відправила повідомлення.

Кинувши сумочку на ліжко, Марина підійшла до великого дзеркала та оглянула своє відображення з ніг до голови. Ніби нічого не змінилося, все було як завжди. Живота ще не було видно, але вона прискіпливо оглядала себе доторкаючись до нього.

В свідомості виникла якась ностальгія по рідним містам, дитинстві, навіть кафе в якому вона працювала до зустрічі з Сергієм. Дивно, але вона почала сумувати за забрудненим повітрям Кривого Рогу. Раптово страшенно захотілося додому і з очей полилися сльози котрі вона не змогла зупинити.

Справившись з емоціями, Марина витерла неслухняні сльози, тряхнула волоссям та ш

умно видихнувши, поглянула на себе у дзеркало. Обличчя розчервонілося від сліз і вона потерла щоки долонями. На мить зупинилася, пригадавши слова Річарда на рахунок сюрпризу і повільно оглянулася довкола.

Нічого незвичного вона не помітила. Абсолютно нічого.

Підійшла до шухляди, відкрила її – пусто. В шафах також було пусто.

Постоявши посеред кімнати в повністю розгубленому стані, Марина зрозуміла, що Річард скоріше за все просто пожартував не більше.

Зітхнувши вона пішла до іншої кімнати, але на середині зупинилася. Двері в номер відчинилися і до кімнати зайшов Річард, один без Сергія. Він широко усміхався та тримав руки у кишенях штанів від свого ділового костюму.

- Тобі вдалося відшукати сюрприз? Бачу по твоєму виразу обличчя, що ти ще не знайшла його, - лукаво мовив він.

- Сюрприз якого не існує? – Скептично підняла брову Марина, схрестивши руки на грудях.

- Хто сказав, що його не існує? – Ще більш лукавим тоном мовив він та хитро примружив очі. – Поспішаю повідомити, що ти дорогенька моя оглянула не все в своєму номері.

Причин не довіряти Річарду у Марини не було, але чомусь вона сумнівалася в ньому і була впевнена, що він задумав щось неладне. Хоча це в ній скоріше за все говорили її гормони, котрі підозріло реагували на цього чоловіка.

- Я повністю роздивилася цю кімнату, - вона махнула рукою навкруги і Річард голосно розсміявся.

- Ти смішна Маріанно-Марино, - тихо мовив він, припиняючи свій веселий сміх, тепер на його обличчі була лише привітна посмішка.

- Де Сергій? – Серйозно запитала Марина.

- Скоро прийде. Він відійшов у деяких справах. Не хвилюйся, я придивлюся за тобою, - лукава посмішка знову виникла на його обличчі.

- Гаразд, - зітхнула вона. – Ти допоможеш знайти сюрприз чи ні? А то я відчуваю, що до кінця свого життя не зможу відшукати його.

- Звичайно, я допоможу. Прошу до наступної кімнати. Я помітив, коли зайшов до номеру, що ти вже й так поривалася туди піти.

Він жестом запрошення махнув рукою в сторону вітальні і Марина не зводячи з нього погляду, пройшла туди. Річард повагом прослідував за нею.

В дверях вітальні вона завмерла.

- Щось не так? – Пролунав тихий голос Річарда за її спиною.

Марина оглянулася на нього.

- Це що? – На видиху запитала вона.

- Весільна сукня. Чи ти не бачиш? – Легко відповів він, після чого обминув Марину та пройшов вглиб кімнати.

Марина залишилася стояти на місці.

- Коли Сергій повідомив мені про ваше весілля та про твою вагітність… До речі, з поповненням вас. Я взяв на себе честь допомогти тобі в виборі сукні, хоча я сам її і купив для тебе. Тепер залишається надіятися, що вона тобі сподобалася. Але якщо ні – це не проблема! Ми купимо іншу. Треба швидко розрулити питання з весіллям, доки ще не видно твого животика, - Річард махнув рукою в сторону Марини і посміхнувся.

Вона по інерції доторкнулася до живота.

- Дякую Річарде. Це дуже чемно з твого боку. Чесно кажучи, я не очікувала від тебе подібних жестів. Мені подобається сукня.

Марина підійшла до довгої сукні, кольору шампанського, прошитої золотими нитками та перлинами. Сукня мала довгі рукава та оголені плечі з кружевом на рукавах та біля плечей.

- О господи, яка краса. Я не заслуговую носити таку сукню.

- Не мели дурниць красуню. В день твого весілля ти повинна виглядати неймовірною, - серйозно запевнив її Річард.

Позаду почувся звук вхідних дверей і на порозі вітальні з’явився Сергій з великим букетом білих троянд.

- Ти вже поміряла сукню? – Запитав Сергій усміхнено та ступив крок їй на зустріч.

Марина щасливо усміхнулася, прийняла букет та поцілувала Сергія в губи.

- Саме зараз хочу це зробити, - повідомила вона.

- Добре в такому разі я вийду. Не бажано мені бачити тебе в весільній сукні до самого весілля. Прикмета, - мовив Серій та вийшов з кімнати.

- Давай Мариночко, міряй сукню. Розмір повинен підійти, я впевнений, що вгадав з точністю на всі 100 відсотків. Тобі потрібна допомога? – Запитав Річард. – Чи ти мене соромишся? – Хитро посміхнувся він.

- Зовсім не соромлюсь. Допоможи мені, я буду тільки рада, - усміхнулася вона.