Розділ 63

Дні спливали напрочуд швидко, відпочинок, хвилина за хвилиною, підходив до свого кінця. Пакуючи валізи, Марина задумливо поглянула у вікно. Сергій з Ігорем вирішили трохи пройтися та обговорити власні справи. Аліна також збирала валізи у своєму номері.

- Аліно, до тебе можна?

Марина постукала та відкрила двері так, щоб перед нею з’явилася маленька щілина.

- Звичайно заходь! – Мовила Аліна. – З яких пір тобі потрібне приватне запрошення?

- Я не знаю, - Марина зайшла до кімнати, підійшла до вікна та виглянула на вулицю. – Білі олеандри… - Задумливо протягла вона.

- Що ти кажеш? – Перепитала Аліна, тому що подруга говорила дуже тихо.

- Білий олеандр, - голосніше повторила Марина. – Мені сподобалася ця рослина. Треба взяти пагінчик додому.

- Ти що? – Отетеріла Аліна. – По-перше: не факт, що вони будуть рости в Україні, а по-друге: вони отруйні, ти геть забула про це?

- У мене немає проблем з пам’яттю.

- Добре. Значить ти не будеш робити дурниць, - смикнула підборіддям Аліна, продовжуючи збирати речі свої та Ігоря.

- Я хочу посадити білий олеандр вдома, як згадку про чарівну Іспанію. Думаю Сергію сподобається моя ідея.

- А я не вірю, що все закінчилося. У мене таке враження, ніби ми щойно приїхали, але вже треба повертатися назад, - сумно посміхнулася Аліна теж поглянувши у вікно.

- Ми ще повернемось, - тихо подала голос Марина і подруги голосно розсміялися.

Аеропорт в Малазі зустрічав своєю прохолодою. Прямо у Марини на очах приземлявся великий авіалайнер, в її очах він відобразився зовсім маленькою картинкою. Вона з серйозним виглядом спостерігала за тим, що відбувалося на вулиці, через скляні вікна будівлі.

- Кохана, каву будеш? – Запитав Сергій, в притик підійшовши до неї.

- Ні, дякую, - навіть не звернувши на нього уваги, відповіла Марина.

- Що з тобою?

- Нічого, все добре, - вона нарешті поглянула на нього. – Де ми посадимо олеандр?

- В саду, - мовив Сергій. – Думаю там йому буде краще за все. Я замовлю спеціальну теплицю на зимовий період, якщо це знадобиться. Потрібно більше дізнатися про цю рослину, можливо краще буде взагалі посадити її в будинку.

Ігор взявши Аліну за руку, швидко підійшов до них. Марина поглянула в їхню сторону і на її обличчі засяяла широка усмішка.

- Нам з Аліною вже час. Прибув наш літак до України, - квапливо мовив Ігор, подаючи руку Сергію та обіймаючи Марину на прощання.

- Вже? Так швидко? – Здивувалася Марина, коли в її обійми впірнула тепер Аліна.

- Побачимось на вашому весіллі у Парижі, - Аліна весело смикнула куточком губи та обійняла Сергія.

- До речі, - Ігор поглянув на нього. – Ви зараз в Лондон чи напряму до Парижу?

- Спочатку Лондон. Я телефонував до Річарда, перед самим весіллям мені потрібно владнати декілька справ, - повідомив Сергій.

- Так, я зрозумів про що ти говориш.

- А Річард також буде на весіллі? – Ніби це не вона щойно сказала, запитала Марина та закотила очі під лоба.

Сергій перекинувся поглядом з Ігорем, обидва тихо розсміялися. Ігор навіть відвернувся в сторону приховуючи посмішку за своєю великою долонею.

- Я не знаю люба моя, але його варто запросити теж. Буде не дуже красиво, якщо ми не скажемо про весілля, - зробивши безневинний погляд, мовив Сергій.

- Я зрозуміла, - знову закотила очі вона.

- А що не так з цим Річардом? – Поцікавилася Аліна.

- Аліно, сонечко на нас чекає літак, потім поговоримо про все, - посміхнувся Ігор та легенько підштовхнув її у напрямку реєстрації.

- Гарного вам польоту! – Вигукнула їм в слід Марина, махаючи рукою на прощання.

- Нам також скоро час, - Сергій обійняв її за талію та вдихнув аромат її волосся. – Мені завжди подобалося, як ти пахнеш. Іноді я хочу тебе скуштувати.

- Але не куштуй мене всю. Від мене ще повинно хоча б щось залишитися.

- Справді? – Підняв брову він. – В такому разі я скуштую тільки твої губи.

- А що ти потім будеш цілувати, якщо моїх губ не стане? – Лукаво запитала вона і розсміялася.

Повернення до Лондону, до знайомого готелю та такого рідного номеру в готелі, для Марини стало ще тим видовищем.

Як і минулого разу, Річард зустрів їх в аеропорту та відвіз до готелю.

- Марино, я так радий бачити тебе, що навіть не можу передати своїх радощів, - привітно мовив Річард.

Брови Марини полізли вгору від здивування.

- Я рада, що ти назвав мене по імені правильно. При нашій першій зустрічі минулого разу, ти назвав мене…

- Маріанною. Так я пам’ятаю, - широко посміхнувся він своєю інтелігентною посмішкою. – В номері на тебе чекає сюрприз.

- Сюрприз? Який ще сюрприз? – Марина поглянула на Сергія, але той ніби нічого не чуючи дивився у вікно на пейзаж, що проносився мимо них.

У відповідь на розгублений Маринин погляд, Річард показав в усмішці свої білі зуби.