Яскраве дерево

Десь у небі летіли птахи. Вони летіли у теплі краї, кудись, де було тепліше і затишніше. Вони підсвідомо знали, куди летіти; чомусь Бог подарував таку можливість лише їм.

Холодний вітер подув на північ, і останній самотній листочок упав на лавицю в парку. Людей у парку стало менше з морозами, птахів, які клювали хліб, теж поменшало, а білочки спали в дуплах.

Ось і випав перший сніг. Найперші сніжинки одразу танули на асфальті, але за ніч їх випало достатньо. У парку знову стало жваво. Діти бігали з санчатами і сніжними кульками, ліпили снігову бабу, хтось — маленьку під дубом, з гілок якого іноді падали глиби снігу, а хтось — у компанії з дорослими. Пройшов місяць, усі вже змінили календарі, поколядували... І знову тиша. Морози ще не пішли, але під снігом умудрився з'явитися росточок. Йому посміхнувся промінчик сонечка. "Пробач, я не можу тебе зігріти..." — казало сонечко, але росточок був сильним і тримався навіть у холод.

Пройшов час, і сніг почав танути. Росточок вже трошки виріс. Він гарно витягнувся, незважаючи на зиму, його стебло стало товстішим... навіть надто товстим для рослинки. Та це ж деревце!

Хоча воно було маленьким, його почали помічати. Спочатку ненадовго — дітки підбігали, ловлячи його поглядом і з інтересом роздивлялися, а деякі дорослі підживлювали його.

Через декілька років стебельце вже можна було назвати стовбуром, на ньому проросли маленькі гілочки з бруньками. Але люди зовсім забули за нього і перестали помічати. Одного разу, коли маленьке дерево простягло свої гілочки, просячи про допомогу, якась необережна дитина повз під час гри і зламала тоненьку молоду гілочку. "Боляче! Сюди не можна рости..." — подумало деревце і почало рости вгору.

Ще через декілька років, гуляючи парком, старенький дідусь помітив дерево. "Воно росте надто швидко, його гілки скоро доростуть до старого дерева біля нього", — сказав він і підрізав верхні гілки. "Отак краще!" — сказав дідусь, гордо випрямивши спину. "Але не для мене..." — подумало деревце.

Тоді великий старий дуб, що ріс біля нього, сказав деревцю: "Ти можеш рости вниз! Я теж пройшов те, що і ти, і вже дуже багато років спускаю свої гілки, щоб старші люди не вередували, що не достають до верху, а діти граються у тих гілках." Маленьке дерево подякувало за пораду і почало рости вниз.

Через декілька днів до тих дерев підійшла молода жінка, подивилась на дуба і сказала всім: "Цей дуб надто великий і старий, його гілки вже ростуть донизу і заважають! Зрубіть його і посадіть ще молодих!" Люди послухали і підтримали жінку. Наступного дня прийшли люди з бензопилами і знаряддям. Перед тим як старого дуба відвезли, він сказав деревцю: "Можеш пам’ятати, що я тобі сказав: людям ніяк не вгодиш..."

Пройшло ще пару років, і дерево виросло середнім і гарним, з гілками у різні сторони. Якось підійшов до нього художник і подумав: "Це дерево надто нудне! Має бути яскравішим, виділятися!" Приніс фарби і почав розмальовувати його стовбур, вішати бантики на гілки. "Отак краще!" — клацнув на камеру телефону і сфотографував деревце. А дерево тихенько плакало: "Але звідки ж ти знаєш, що для мене краще?"

Ще через деякий час яскраве дерево стало помічати набагато більше людей. Діти, підлітки, молоді та старші люди додавали свої прикраси, фарби, вішали таблички з назвами. "Але мені не потрібна назва!! Я просто деревце! Годі! Прошу! Це не я!!" — плакало і кричало деревце, але його ніхто не чув.

Пройшов ще рік, і про деревце всі забули; його бачили так часто, що воно всім надоїло. Але одного разу до нього підійшов молодий хлопчина. Він подумав: "А що всередині?" Сів біля деревця і почав руками гребти ґрунт. Копав шари землі, допоки не дійшов до коріння. Воно проросло дуже глибоко, у різні сторони, розрослося і переплелося. "Як гарно..." — подумав хлопчина, — "набагато гарніше, ніж те, що зробили інші люди назовні..."

Наступного дня хлопець прийшов з лопатою і великим горщиком. Він витратив багато часу, щоб викопати деревце, але йому все ж вдалося. Хлопець зняв усі ярлики, змив фарбу і погладив ніжним дотиком гілля. "Ти набагато гарніше спочатку. Навіщо людям хотілося зробити ідеальне ще кращим?"

Пройшло ще кілька років. Дерево пересадили на територію університету, його гілля розрослося, стовбур став міцнішим і товщим. Воно щодня раділо, коли студенти сиділи під ним влітку, ховаючись від спеки, чи взимку — від снігу, і проводили час разом. Бо важливо, в якому ґрунті росте дерево, щоб його по-справжньому цінували.