Розділ 31, в якому з’являється небажаний гість

Швидко поширилися чутки селами, що на околиці, у віддаленій хатині, поселився разом із проклятою дівчиною сам князь Владислав.

Люд і дивувався, і захоплювався силою таких почуттів, але переважно намагалися якось допомогти, при цьому не турбуючи закохану пару.

Щоранку на порозі тої занедбаної хати, що стала домом, Лагода знаходила то харчі, то молоко, обпатрану птицю чи свіжовипечені пиріжечки.

Немовби самі собою з’являлися то в’язка дров, то почистився колодязь,  то стала придатною до використання закинута лазня.

Звісно, що значно зручніше було жити в хаті, ніж у печері в горах. Та найбільше радувало Лагоду ставлення Владислава. Він поводився так, немовби й не було цієї потворності, начебто геть нічого не змінилося у її зовнішності. Першої ж ночі по-хазяйськи вклався спати біля неї, ще й з любощами нав’язався.

– Як ти не гидуєш мною? – дивувалася.

– Лагодо, нумо домовимося раз і назавжди, – відірвався від поцілунків та пестощів Владислав. – Ти більше не згадуєш про свій вигляд і не мучиш себе. Домовилися? Якщо я так вирішив, то мене все влаштовує. Але ти своїми думками лише з’їдаєш себе й це зовсім нікому не на користь.

Навіть не спитав жодного разу чи назавжди це, чи можна щось вдіяти. Не ліз у душу з допитами та порадами.

Так і минали їхні дні. Прокидалися раненько, снідали й блукали лісом у пошуках тієї квітки, що мала б рости десь поблизу Сліпої гори.

– Ти уявляєш, вона цвіте цілий рік. Навіть під засніженими кучугурами. Магічний цвіт, що не змінює кольору. Якийсь вогняно-червоний має бути, – розповідала Лагода.

– І ти гадаєш, те зілля задобрить його? І він тебе відпустить? – спитав Владислав.

– Не знаю, – щиро зізналася. – Але я сподіваюся, що зможу вмовити Повелителя. І принаймні Войчек тебе не чіпатиме. 

Лагода знала, що найбільший страх завжди стає реальністю. Вона боялася навіть подумати про те, як зустрінуться Владислав та Войчек. Звісно, їй було відомо, яку нелюдську силу має вовкулак і який гордовитий її князь. Ця зустріч могла б бути вибуховою сумішшю, що спопелить усе.

Так і трапилося десь за два тижні їхнього мирного життя у хатині. Коли вже сутінки поповзом покривали гору, ліс та прилегле село, втомлені шукачі магічного цвіту поверталися вкотре ні з чим до своєї хатини.

– Там хтось є, – зупинилася біля хвіртки відьма. – Залишайся тут.

– Е, ні! – Легенько відштовхнув Лагоду князь і пройшов уперед. – Якщо ти думаєш, що я буду ховатися за твоєю спиною, то ти помиляєшся.

Сміло увійшов, запалив свічки й навіть вдав, що не помітив кремезну постать, яка розкинулася на ліжку.

Лагода тупцювала нервово біля входу, не знаючи, чи вітати свого чоловіка, чи відразу випровадити геть.

– То тебе, виходить, її зовнішність не злякала? – першим порушив тишу вовкулак.

– Ні, не злякала. – Обернувся до нахабного Войчека князь, схрестив руки на грудях, безстрашно дивився на свого супротивника.

– Знаєш, чому я тебе не розірву, мов шматок протухлого м’яса, хоч і ти трешся зараз біля моєї дружини?

– Войчеку, Повелитель обіцяв, Владислав має бути живим і здоровим, – пробелькотіла розчервоніла від хвилювання Лагода.

– А я його й не вбиватиму, невірна дружинонько, – блазнював Войчек.

– Ти житимеш цей недовгий час із потворою, а я потім цілуватиму й пеститиму свою вродливу дружину, коли спаде гнів нашого володаря. – Підійнявся з ліжка й підійшов до Владислава вовкулак. Його очі налилися кров’ю, запалали розлюченим червоним блиском.

– То зроби це зараз! – Раптом стала між ними Лагода. Втиснулася, мов між міцними мурами, й  зі злістю зиркала на свого чоловіка. – Якщо ти стверджуєш, що кохаєш мене, то випроси прощення у Повелителя, змусь його зняти прокляття. Ти ж друг його, права рука!

– Лагодо, ти знаєш його характер. Зараз неможливо це змінити. Мабуть, за років сто він, дійсно, відійде. Наразі згадка про тебе викликає лише його гнів та роздратування, – розгубився вовкулак. Бо не очікував, як посиплються на нього справедливі звинувачення.

Лагода стукнула своїм кулачком у його груди.

– А знаєш, що я тобі скажу, мій слабкодухий чоловіче. Ти не кохаєш мене по-справжньому. Бо якби ти мене любив, ти б не боявся сильнішого. Ти б ні хвилини не сумнівався, а захищав би мене від кого завгодно: від Повелителя, від самої себе, від усього світу. Ти можеш вбити, покалічити Владислава зараз! Так, можеш потішити своє самолюбство. Але це нічого не змінить. Бо я все  одно завжди пам’ятатиму, що ту кляту торбу підніс Повелителю ти! – підвищила аж до крику свій захриплий голос розлючена відьма.

– Лагодо, він би все одно застосував те покарання, яке придумав. До чого ти взагалі все це сказала, – намагався виправдатися вовкулак.

– Бо ти не кохаєш мене, Войчеку, так, як кожна жінка мріє, щоб її кохали. Понад усе…Попри все…Не боячись нікого й нічого…Ладного на все заради своєї коханої. Ось про що я мріяла завжди! Ось чого ти мені не дав і ніколи не даси. Хоча мав шанс. Якщо раніше я просто відчувала якісь дружні почуття і прив’язаність до тебе, то тепер я тебе люто ненавиджу! За твою слабкість, за твою несправжню любов.