Розділ 29, в якому Лагода отримує свою спокуту

За стільки років відданого служіння Лагода безпомилково навчилася розпізнавати його людські емоції. Цього разу він був страшенно злий.

– Що це таке, Лагодо? Що відбулося? – карбував кожне слово, але наголошував те таке багатозначне «що».

– Мій Повелителю, – схилила шанобливо голову Лагода. – Я знищила того, хто посягав на вашу владу, того, хто хотів зайняти ваше місце. Я відчула небезпеку й вирішила посилити ваші позиції, знешкодивши вашого супротивника.

– Де? – підвищив голос Повелитель. – Де в моєму наказі було слово «знищити»? Войчеку, ти дослівно все переказав Лагоді? – обернувся до задумливого вовкулака, який непевно кивнув. – Я звелів: придивитися, перевірити, привести на зустріч до нас, але ж не знищувати. Ти, Лагодо, займаєшся самоуправством. Тобі не здається?

Лагода опустила голову, зіщулила губи в одну тонку лінію, насупилася.

– Повелителю, я діяла у ваших інтересах.

– Ти брешеш мені, Лагодо. Ти – брехуха, – вкотре почула відьма цю гірку правду про себе. – Чому ти знищила мого сина, поріддя моєї темної енергії, коли я не прагнув його знищення?

– Він був монстром. Він убивав темних відьом і звичайних жінок, бо мав потворну, схиблену пристрасть, – пробурмотіла Лагода. Її господар підійшов близько, узяв пальцями в чорній шкіряній пальчатці її  гостре підборіддя.

– Ти ж розумієш, що мені до цього байдуже. У кожного з нас можуть бути свої секрети, свої особливості. Я розглядав його як можливість підсилити нашу команду. Він був сильним магом і здібним відьмаком. І навряд чи пішов би супроти мене. Але ти хотіла помсти, так? Ти хотіла знищити його, бо він використовував того князька, в якого ти мала нещастя закохатися. Так, моя дурненька, закохана дівчинко? Ти керувалася радше своїми почуттями, ніж обов'язком, правда ж?

Лагоді перехопило подих. Дивилася в ту темну безодню очей Повелителя й втрачала здатність думати.

– Ти знаєш, що я не потерплю непокори. Ти порушила мій наказ, діяла, керуючись лише власними забаганками, а не інтересами нашої спільноти. Ти маєш бути покарана, Лагодо. Войчеку, – звернувся до її чоловіка. – Принеси мені її торбу.

– Але ж, Повелителю, навряд чи буде розумним знищувати таку могутню відьму. І зважаючи на всі ці роки відданого служіння, можливо, ви б проявили милість до неї. – Войчек і намагався заступитися за свою жінку. Хоча млявими, несміливими були ці спроби.

– А хіба я  казав, що хочу її знищити? – здивувався Повелитель. – Ні, вона отримає іншу спокуту за свої гріхи.

Войчек винувато зиркнув на ту, котру любив. Однак пройшовся берегом у пошуках відьомської торби. Підніс Повелителю. А той, ні хвилини не вагаючись, дістав червону пляшечку.

Те зілля, яке Лагода створила, але не любила. І здалося їй, що всередині усе похололо. Вона здогадалася, яку спокуту придумав їй Повелитель.

– Не картай себе, моя дівчинко. Якби ти не прихопила це зілля, то я б все одно взяв його із собою. Бо саме таке покарання вигадав для тебе. Мені набридло, що мої відьми постійно підпадають під людські почуття. Мене злить те, що ви здатні кохати, що у вас закохуються. Спершу Зореслава, тепер ти, – згадав ту давню історію володар темряви. – Я хочу, щоб ти сама відкоркувала цю пляшечку, – простягнув їй у руки той магічний засіб. – Ну ж бо, Лагодо! – Нетерпляче струсонув рукою в повітрі.

Адже Лагода не могла наважитися взяти те, що він пропонував. Очі наповнилися сльозами.

– Ні, будь ласка, мій володарю, – жалібно благала. – Тільки не це. Краще вбийте мене, але не змушуйте застосувати це зілля.

– Скільки живуть темні відьми, Войчеку? – Не слухав її благань Повелитель, про своє думав.

– Років сто, двісті, – відповів вовкулак, не розуміючи, куди хилить їхній господар. – Її мати, Відана, прожила двісті п’ятдесят років.

– Ну от і чудово. Тобі, Лагодо, всього лиш тридцять. Зовсім юний відьомський вік. Я б навіть сказав, дитячі літа. Таким буде моє веління: дія цього зілля нехай шириться на сто років. Ти, мабуть, також проживеш як і твоя мати, років двісті, а може й більше. Але половину свого життєвого періоду існуватимеш під впливом цього зілля. Зрозуміло тобі?

– Він не проживе стільки, – прошепотіла Лагода, утираючи гіркі сльози, що нестримно котилися по ніжних щоках.

– Навіть у таку мить спокути думаєш про свого князя, – невдоволено похитав головою Повелитель. – Ох, ти невиправна, Лагодо. Або ти сама умиваєшся ним зараз же, або присягаюся, я виплесну тобі це вариво в обличчя. І збільшу строк покарання на довічний.

Вона розуміла, що не буде дороги назад. Але і вдіяти нічого не могла. Приречено взяла червону пляшечку. Відкоркувала її, вилила на руку, обтерла своє лице, й заплакала так тужно й гірко, що й Войчек не втримався. Підійшов до неї, схилився до її чола й так само, як у її давньому сні промовив:

– Що ж ти накоїла, Лагодо? Що ж ти накоїла!