Розділ 28.1…а виграє не завжди сильніший

Кривднику схотілося помучити свою жертву, поглузувати з неї, адже мав владу.  

– Яка ж ти наївна, якщо думала, що можеш переграти мене. Хоча зізнаюся відверто, я тобі повірив. Гадав, що й направду зможемо разом співіснувати в темному замку. Я був би Повелителем темних сил. Пора вже посунути батька. Ти була б відьмою при мені. Але що тепер уже поробиш. Доведеться, Лагодо, тобі стати ще одним моїм трофеєм. Ти будеш родзинкою у моїй колекції. Найбільш непередбачувана відьма.

Прибрав п’ятірнею її золотаве волосся з обличчя. Вона відчула, як м’які пасма полоскотали носа й шию. Жахлива думка промайнула в її голові. Це ж виходить, що усі його жертви не втрачали здатність відчувати й мислити, але ставали  повністю знерухомлені.

– Завжди насміхався з Владислава, який він довбень, що не міг за стільки років розпізнати у мені нечисту силу, – продовжував просторікувати Микитась. – Аж тут і сам попався на гачок. Добре, що я вчасно здогадався, красунечко.  І нині цей піщаний берег і цей непогожий ранок лише для нас із тобою, Лагодо.

Туман вже розвіявся, і сіре небо давило гнітючою тугою. Крім тої темної магії Микитася, ще й розпач і страх скував тіло бідолашної відьми. Вона відчувала, як безсоромні руки відьмака починають розстібати темну сорочку з чужого плеча, яку ще й підперезала поясом собі на животі.

Аж раптом почувся свист і летючий камінь вдарився об макітру Микитася.

«Лукаш», – чи то з полегшенням, чи з острахом подумала Лагода.

Звісно, що вірний друг не залишив її у біді. Але, якщо у випадку із Діяном влучна каменюка знешкодила кривдника відьми, то Микитась навіть і не знепритомнів. Повернув лише здивовано свою голову  в бік, звідки прилетіло, й відступив від Лагоди.

Вона не могла бачити, куди пішов Микитась, але здогадалася, що відьмак виявив парубка.

– А ти звідкіля взялося, нещастя? – здивувався відьмак. – Ой, дурне…

Різкий крик пронизав ранкову тишу. І запах підсмаленої людської шкіри долинув до Лагоди.

– Треба тебе трохи підсмажити, хлопче, бо щось твоя шкіра має занадто світлий відтінок.

Микитась сформував вогняну кулю й жбурнув ще раз у Лукаша, який кричав від болю. Верхній одяг спалахнув на кремезному тілі й постраждалий парубок, охоплений вогнем, помчав до води.

– Ну от, і отримав… – пробурмотів Микитась задоволено. Проте, коли обернувся, то темні очі його розширилися від подиву.

Адже побачив відьмак, як із кола, накресленого Лагодою на піску, з’являються примарні жіночі силуети. Він упізнавав ті обличчя. То все були його колишні жертви.

– А, ось навіщо коло! Хитра ти, відьмо! Але все одно вам мене не здолати, – прошипів, звужуючи очі й формуючи руками вогняні кулі.

Тими згустками магічного вогню Микитась намагався поцілити у кожну, котра до нього підлітала. Але якщо спалахувала й зникала одна, то із кола миттєво з’являлася інша.

І дуже не приємним сюрпризом для нього виявилося те, що померлі відьми якимось дивним чином мали свою магію.

Розмаїта й непередбачувана відьомська магія. Дехто напускав на свого ката видіння. І на якусь мить Микитась припиняв жбурляти у відьом вогнем. Натомість відмахувався від уявних моторошних створінь. 

Хтось здіймав у повітря купу прибережного піску й обсипав тіло й обличчя колишнього ловця відьом. Його ноги обплітали змії, нізвідки з'являлися павуки, що повзали по його тілу. 

Він був один, а відьми все з’являлися й з’являлися із кола. Розпатлана й розхристана одна мара наблизилася впритул і кігтястою рукою вирвала шмат м’язів із його ноги.

Микитась застогнав голосно. Інші зрозуміли, що цей шлях помсти може виявитися болісним і заслуженим для нього. Кожна підлітала й відривала якусь частину його шкіри.

Відьмак заревів скажено й рукою змахнув у бік прилеглих до берега лісових заростей. Вони спалахнули високим вогнем, який невпинно поширювався.

Але в цей час, коли сильний відьмак намагався протистояти померлим відьмам, його чари розсіялися. І Лагода хапливо вдихнула грудьми горюче повітря. Вона швидко зіпнулася на ноги. Закликала воду й буремна ріка підійнялася з берегів. Залила стрімким потоком увесь вогонь, що начарував Микитась.

У тому хаосі пробіглася в голові думка, що Микитась зробив помилку, не обшукавши її спершу. Якби промацав штани, знайшов би зілля. Лагода  швидко підбігла до того побоїща, витягнула зілля знищення із кишені й щедро сипнула на Микитася. Вона голосно читала заклинання, відмітивши про себе, що відьом  навколо відьмака чомусь залишилося дванадцять. І усі вони приєдналися до її читання. Знали те заклинання напам’ять.

Він упав на брудний, покритий хмаринками попелу пісок, корчився від болю. А відьми продовжували свою справу. І невдовзі ледь рухоме, подерте ненавистю відьом тіло Микитася геть почорніло, злилося кольором з його чорним порваним одягом. Зрештою, і від того тіла нічого не залишилося. Воно вибухнуло й чорним димом піднялося ввись.

Лагода знесилено присіла на землю. Обвела поглядом тих, кого викликала з потойбіччя. Бачила в очах примар вдячність та задоволеність. Глипнула в накреслене коло й побачила там усміхнену Гориславу. «Дякую тобі», – прошепотіла одними губами померла княгиня.