Розділ 25, в якому Лагода готується до втечі

Її трусило. Так добряче, що, мабуть, це було помітно.

– Еге ж, чоловік…Хотів забрати з собою її… – Микитась навіть не переймався присутністю головної героїні цієї вистави. Розповідав із запалом усі подробиці Гордію.

Лагода ковзнула поглядом по обличчях. Хтось із осудом дивився, дехто із цікавістю, але їй було байдуже на думку усіх. Вона насмілилася подивитися прямо у вічі Владиславу. Підійшла до нього мовчки.

Він уже присів біля стовбура дерева, прямо на вогку траву. Тяжко було стояти. Прислужник обтирав кров, але відмахнувся від тієї допомоги князь. Пильним та непроникним був той погляд холодних блакитних очей. Їй здалося, що він здогадався про все, що знає. Але ж не спитаєш тут, при всіх.

– Ніс зламаний…Охо-хо, княже, та тут і на голові величезна ґуля. Ось на потилиці, – Гордій вже й до князя підійшов, опустився біля нього, обережно роздивляючись голову.

І від свого воєначальника байдуже відмахнувся Владислав.

– Зі мною колись така дивина трапилася, – почав розповідати, очей не зводячи з Лагоди. – З дурощів якось вирішив із рідним братом на мечах поборотися. Сам не знаю, навіщо викликав Драгомира на той поєдинок. Сильнішим я був, вправнішим. Але того разу я програв, бо моя мачуха-відьма вирішила допомогти братові. Вона була не на моєму боці. Сніг пустився нізвідки. Засліпив мені очі. Віхола така здійнялася на рівному місці, що жах. Дивно, правда ж?

Те виокремлене й наголошене «того разу» так скреготнуло їй по серцю. Вона зрозуміла, що князь здогадався.

– Ото сміхота була б, якби твоя наречена, княже, виявилася відьмою! – зареготав Микитась. – Ото пошили б нас у дурні!

– Голова болить страшенно. Їдьмо додому, закінчилися вже ці невдалі лови, – не відреагував на невдалий жарт Владислав. – Тільки от що, Гордію, – згадав раптом про щось. – Знайдіть мені його. Ви ж не бачили, який він має вигляд. Я опишу його, відправиш людей на пошуки. Я хочу все про нього знати, хто він, звідки та чому має таку надлюдську силу.

– Не треба цього робити, княже, – втрутилася Лагода. – Ви більше не побачитеся. Він більше не турбуватиме тебе…І я більше не повернуся до нього.

Поглянув на неї із такою печаллю та сумом, що аж серце її стинулося від сорому. Але ж не намагався дізнатися правду, не захотів принижувати її допитами ось тут ось, на галявині, перед своїми людьми.

– Їдьмо, – наказав усім. – Бо мене зараз знудить.

І був це не натяк на її слова, а дійсний стан Владислава. Усю дорогу додому його нудило, боліла голова й паморочилося.

Тимон, зустрівши їх на ґанку, аж руками сплеснув.

– Оце так лови! – вигукнув жалісно. 

– Там інше було, Тимоне, – не став пояснювати князь, що саме там відбулося. І геть кепсько він почувався.

– Ходімо, мій соколику, проведу тебе у твої покої, вкладу полежиш. Підлікуємо тебе зараз, – турботливо метушився біля князя Тимон.

А коли за годину Лагода наважилася піти до нього, то виявила, що він заснув.

– Сильно струсило йому голову, – повідомив Тимон, зітхаючи. – Ще й опухлість така величезна. Нехай відпочиває. Добре, що заснув.

Їй нічого не залишалося, як продовжувати готуватися до втечі.

Вона вичікувала, поки не пройде десь поряд зі стайнею Лукаш. Гукнула його, сховалися за дерев’яною будовою.

– Оце ти, Лагодо, закрутила, – не втримався від докорів парубок.

– Ох, Лукаше, і без тебе тоскно. Не ятри хоч ти мені душу. Слухай, яким буде план дій, – скоромовкою тихо давала вказівки. – Вночі чи на світанку я поїду з Микитасем. Ти повинен непомітно слідувати за нами. Але в жодному разі не втручайся, щоб там не було. Я не знаю, як і де я почну проводити той ритуал знищення, але маю наповнитися енергією води, – озиралася повсякчас, чи не підслуховує хтось їх. Проте в тому закутку й непомітні були обоє. – Тому ми, найімовірніше, перепливемо ріку. Тобі ж доведеться вплав, якщо не знайдеш собі човна. Холодна вода буде.

– Перепливу, – буркнув Лукаш. – Що мені потім робити?

– Спостерігати. І розповісти про все Владиславу, якщо я загину. Чуєш? Повторюю тобі: не втручайся! Він дуже сильний відьмак. Я не знаю, чи зможу здолати його, а ти й поготів. Просто сховайся десь і стеж за нами.

– Ти впевнена, що його треба знищити? – спитав Лукаш, потираючи широкого лоба. – Можливо, просто собі зникнемо, поїдемо, куди там тобі треба.

– Я ні в чому не впевнена. Але маю підозри, що він якось спричинив смерть Горислави. Сьогодні вночі перед від’їздом, я викличу дух княгині й розпитаю, що тоді трапилося.

– Не боїшся, що хтось побачить цей ритуал.

– Ні, я підготуюся. Але будь десь поряд, можливо, під вікнами покоїв княгині, тієї, що була мачухою Владислава. Вони на жіночій половині будинку. Я маю ключ від тієї кімнати, – розповіла Лукашеві, де збиралася викликати дух Горислави. – Якщо зможеш, то наглядай за Микитасем.

– Він збирався пиячити зі своїми сьогодні. Уже розпатякав, що залишає їх під управлінням Гордія, а сам мандруватиме світом.

– Це добре, Лукаше. Це добре, що вони пиячитимуть.