Розділ 22, в якому відбувається нічна розмова

Лагода добре вміла махлювати. Довгими нудними вечорами в темному замку Повелителя інколи розважалися різноманітними картярськими іграми. Частенько бувало, що миловидна відьма обігравала усю нечисть.

Тож і зараз перед лицем небезпеки вирішила ризикнути.

– Я прийшла сказати тобі, що зняла прокляття з Владислава. – Не змигнула навіть прямо й відкрито  дивилася у ті очі відьмака, що на якусь мить спалахнули червоним.

– Заходь! – Відійшов убік, пропускаючи її у свою покриту темрявою кімнату. І здавалося Лагоді, що ступає вона у пащу звіра. Однак треба було запевнити його, що вона не плете інтриги поза його спиною.

– Я хотіла сказати тобі раніше. Однак вас із князем не було цілісінький день. А щодо вина, то я зрозуміла, що ти здогадався, тож і не зупинила тебе.

Микитась схрестив міцні руки на грудях і прискіпливо дивився на неї.

– Так, звісно, я здогадався. Чи ти не второпала ще, що чудово вмію розпізнавати відьомську магію? Навіть таку досконало приховану, як твоя. Довелося через тебе потім пів години блювати. Нащо ти це затіяла?

– Хотіла наостанок зробити йому подарунок. Яка вже нам з тобою різниця, що буде з князем, якщо ми збираємося в замок до Повелителя? Хай живе собі здоровим.

Темно було в кімнаті. Місячне сяйво ледь пробивалося через вікно. Однак Лагода бачила чітко, як Микитась підійшов до свічників і рукою почав один за одним їх запалювати. Тобто, він ще й до всього керує вогнем.

– Хитра ти, відьмо. І я тобі не вірю. Але, на жаль, ти мені поки потрібна. Без тебе я не зможу зустрітися з тим, з ким бажаю. – Він різко повернувся до Лагоди. Хотів, мабуть, вловити якісь емоції на її обличчі, але його нічна гостя була незворушною.

– Якби я хотіла тобі зашкодити, я б це вже зробила. Могла б обмовити перед князем чи спробувала б вплинути своєю магією на тебе. Але, як бачиш, я нічого тобі досі не заподіяла. Снодійний засіб найлегше було підлити у вино. І нічого страшного від нього не було б, поспав би міцно цілісіньку ніч, та й усе.  

Він підлетів до неї стрімко, схопив за горло. Не очікувано, грубо.

– Але більше так не роби,  второпала? Я не люблю, коли за моєю спиною плетуться якісь інтриги. Більше жодного самоуправства. – Він стискував тонку шию все сильніше й сильніше.

Лагоді забракло повітря, розтулила в паніці рота. Змогла лише видихнути:

– Присягаюся…Я не хотіла…

Нарешті послабив пальці, аж закашлялася.

– Ну гаразд, вважатимемо, що ти зробила правильні висновки. Проте я буду напоготові завжди, – пригрозив, але ж як гостинний господар вказав рукою їй на крісло.

Лагода знесилено сіла, потираючи шию. І гадки не мала, як пояснюватиме Владиславу сліди на шиї від чіпких пальців. 

– Якщо вже прийшла, то розкажи мені про життя в темному замку. Скільки ти отримувала грошей і взагалі, як тобі віддячували за твоє служіння?

– Я переважно в лабораторії Повелителя працювала, – захриплим голосом відповіла. – Тож грошей не потребувала. Хоча, коли виходила на завдання, то Карліта, управителька темного замку, виділяла завжди чималу суму.

– А одяг, страви?

– Одяг з найдорожчих тканин, страви найвишуканіші, – байдуже сказала, так ніби її й не цікавили вже всі ті вбрання й коштовності.

– А скажи мені ще таке, відьмо…. – Лагоді здалося, що знітився відьмак, відвернувся від неї. – Як ваш, тобто наш Повелитель ставиться до деяких особливих потреб своїх підопічних. Ну, наприклад, якщо мені інколи потрібно буде повертатися до людей і шукати собі першу-ліпшу дівчину…Кхм, скажімо, для розваг.

Вона здогадувалася, що він може виявитися таким монстром. Але промовлене вголос настільки її вразило, що аж руки задрижали. Сховала в кишеню, стиснула пляшечку. Проте ще був не час відплати.

– Я не знаю. Мабуть, це нормально серед темних сил. Але я з таким не стикалася, щоб вбивали людей, дівчат заради розваги. Сварики, колотнечі між нечистю бували, але до людей я не мала ніякого стосунку. Войчек іноді знищує тих, на кого вкаже Повелитель. Але це темні створіння, не люди.

– Войчек – це твій вовкулак? – спитав зі знанням діла Микитась. – І який він? Що цікавого розповіси? Ми знайдемо з ним спільну мову?

– Ревнивий, – різко відповіла Лагода. Їй все тяжче було знаходитися тут у товаристві цього досить вродливого відьмака, який мав цілковито страшну сутність. І в душу до неї пробирався страх. Хтозна, чи він зможе стримати свої збочені вподобання.

Микитась на таку відповідь розсміявся.

– І ти кохання з князем закрутила! Відчайдушна ти жінка, Лагодо. Ну, гаразд. Іди вже. Ще матимемо час потеревенити. Виїжджаємо вночі. Охорона мене пропустить. Я на ловах скажу князеві, що подамся світ за очі. Ти ж вигадуй, що хочеш. Але, мабуть, краще нічого не кажи. Буде князеві сюрприз, – і знову загиготів так огидно. Вона відчувала, як ненависть та огида до цього чудовиська усе більше й більше її заполоняє. 

Противний він був Лагоді, так і хотілося висипати порошок на нього. Однак відьма розуміла, що потребуватиме допомоги. І план знищення цієї потвори, якій приязно посміхалася, вже назрів у її голівці.