Розділ 13, в якому Владислав приймає поспішне рішення

Щойно щедрий золотавий жовтень буремно увірвався в Підгір’я, окроплюючи усе навколо яскравими барвами, на княжому дворі сталися великі зміни. Немовби забурлило все життям, радістю та якимось ейфорійним рухом. Усі та кожен, здавалося, упадали перед красунею із медово-золотистим кольором волосся.

Але якраз в переддень ярмарку, коли смачно й ситно обідав князь Владислав у дружньому товаристві своїх найближчих людей, завітав до них гонець із непотрібною, зовсім не вчасною і цілком не доречною звісткою.

– Княже, тут таке діло, – нахилився до вуха свого хазяїна Тимон, мнучи папірець. – Радислава до нас їде із почтом. Батько її вирішив напролом діяти. Пришвидшити, як то кажуть, події. Написав ось, що хай гостює в нас і вчиться князівством керувати.

Насупився Владислав, немов хмари грозові на чоло набігли.

– Як так?! Як він посмів? Я ж сказав, що ніякого весілля поки що не буде! – Глянув винувато на Лагоду. Але ж спокійна вона була, незворушна. Начебто ця розмова й не цікава їй була.

– Взагалі не буде! – раптом вирік Владислав. – Ось що, Гордію, доручи якомусь воїну своєму виконати мою волю, – звернувся до свого воєначальника. Любив Владислав обідати із ближніми своїми людьми. І Тимон, і Гордій поряд сиділи, на рівних.

– Відправиш гінця зі зворотним листом. Нехай розвертаються і їдуть назад. Ми відмовляємося їх приймати й скасовуємо будь-які домовленості щодо весілля. Напишемо в листі, що вже має князь наречену. – Лагода аж ложку впустила в смачнющу рибну юшку.

– Княже, гм… Соколику мій, чи не надто це…гм, грубо...і поспішно, – намагався підібрати слова Тимон.

– Погоджуюся, Владиславе, нерозумно так вчиняти, – підтримав управителя статечний Гордій. – Можливо, хай приїде, поселимо в іншому крилі, в тому, яке ти не любиш. Та десь через тиждень відправимо додому.

– А як Лагоді буде, ви подумали? – поглянув на неї закоханими очима запальний князь. – Ви ж знаєте цю зміюку Радиславу. Вона не промине нагоди щось образливе сказати. І взагалі треба відразу всі мости спалити. Щоб не втратити довіру однієї дівчини й не давати надію іншій. Я не хочу, щоб ти почувалася незручно чи навіть страждала. – Узяв її руку, великим пальцем білі кісточки погладжуючи. 

Чи буває так, коли охоплюють жіноче тіло одночасно і збудливі сироти від його дотиків, і пекучий сором від його слів? Лагоді було дивно відчувати ту ніжність від абсолютно невинних погладжувань її руки. 

Немовби проникав під шкіру, а серце калатало так, що й дихати важко було. І такими болісними докорами сумління її ще ніколи не накривало. «Я не лише розіб’ю твоє серце, а ще й завдам шкоди князівству. Це жахливо», – бідкалася подумки. 

– Можливо, й справді, хай приїжджає, – промовила вголос. – Я собі в покоях перебуватиму та по всьому. Все одно не ходяча. А ти відвідуватимеш мене, як зможеш.
– Ні, – м’яко заперечив їй Владислав. – Я не хочу, щоб виникли якісь сумніви у моїх намірах. Кращої хазяйки княжого двору годі й шукати. Ти – наше сонце, Лагодо. Ти – моя пробуджена душа. Зробіть так, як я звелів, – озирнувся уже до своїх людей. 

Однак Тимон по-своєму вчинив. У листі все ж написав, що охопила княжий двір якась епідемія, і приїжджати зараз до них дуже небезпечно. Зрештою, потім князеві зізнається у самоуправстві. Але декільком воїнам Гордій строго наказав Радиславу із почтом не пускати. Нехай набрешуть, що тут у них усі висипами якимись покрилися, і страшна біда. 

А Владислав сказав правду. Він відчував, що ця його знайда була б ідеальною господинею його дому. Бо навіть після обіду везучи її у кріслі вимощеними доріжками, він розповідав про свою господу, своє хазяйнування, і вона давала слушні поради.

– Тут би троянди посадити вздовж доріжок. Така краса була б. А ще я колись бачила такий різновид цих квітів, що плететься по стінах. Ти уяви, як би чудово було у саду таке зробити біля гойдалки. – Любила Лагода троянди. Вона завжди ототожнювала себе із цим цвітом: така ж гарна й завдає болю кожному, хто її торкається.

Войчек щастя із нею не мав і не матиме, довіру Владислава зрадить, а про того бідолаху Лукаша й згадувати не варто. Скористається його допомогою та й відправить геть.

Спокійною і приязною зовні була Лагода, а на серці кішки скребли. Сама собі й противною була. Але ж радо підтримувала розмову, щоб не помітні були її душевні метання. 

Якось так, мило бесідуючи, й докотилися вони до стаєнь. А там якраз і помічник конюха сідла чистив, повиносив  на вулицю, порозкладав на сонці.

Зиркнув зі злістю на обох, поклонився не зовсім шанобливо й присів знову біля своєї роботи. Чи то навмисне князь її сюди прикотив, чи випадково так вийшло, але ж хвилювалася Лагода, що наробить той запальний парубок дурниць.

Звісно, що так і сталося. За хвилину плюснув ганчірку у відро, так що й бризки розлетілися та підійшов без запрошення до них.

– Пані Лагодо, ви нічого не надумали ще, щоб купити вам? – навіщось спитав. – Завтра ж ярмарок.

– Ні, нічого. Усе принесеш мені в мої покої, зрозумів? Тільки ж не забаріться там, – спокійно, без емоцій сказала, майже й не дивлячись на нього.

Владислав мовчки пильно за парубком спостерігав, а той стовбичив поряд і не спішив до своєї роботи повертатися.

Незручна якась павза зависла у повітрі, перериваючись гомоном дворого життя.