Розділ 1, в якому трапляється щось недобре

– Кажу тобі, це дівка! – Кремезний чолов’яга з пошрамованим обличчям гучно гупнув кухлем по замизканому столу придорожньої корчми так, що аж пролилося густою піною запашне просове пиво.

– Та ні, Діяне, це юнак, – зиркнув у віддалений куток червонощокий дебелий парубок. – Заможний, видно! Бачиш, який плащ із дорогого сукна. Мабуть, синок якогось вельможі чи купця. Але ж чому обличчя ховає? Каптур натягнув так, що й не розбереш.

– Я так гадаю, Лукаше, – нахилився ближче до співрозмовника чорнявий, посічений дрібними шрамами, Діян. – Якщо він чи вона переховується від людей, то має на це поважні причини. Ще й торбу з рук не випускає. Ти поглянь: їсть однією рукою, а другою тримає свої пожитки. Без сумнівів, там щось цінне.

І розчервонілий від хмільного напою Лукаш, голосно сьорбаючи запашне пиво, спостерігав непомітно за таємничим випадковим гостем, водночас ледь чутно обговорюючи зі своїм спільником нашвидкуруч придуманий план. А постать невідомо кого, суцільно закутавшись в плащ, обережно брала тонкими пальцями дерев’яну ложку. Смакувала тушкованим м’ясом, мабуть, найдорожчою стравою в цій непоказній корчмі, й нібито намагалася злитися з напівтемрявою у тому неосвітленому кутку, де сиділа.

– Може, це якийсь злочинець втіклий? – припустив Діян. – Тоді це точно наша здобич, – ще й по-змовницьки усміхнувся хлопчині навпроти.

– То що, діємо як завжди? – спитав Лукаш свого напарника, нишпорячи очима по майже спорожнілій корчмі.  

– Так, дочекаємося, поки вийде. Навряд чи подорожує пішки, – розмірковував пошепки досвідченіший Діян. – Але й коней прив’язаних біля корчми я не помітив, тож або ночуватиме тут, або проситиметься в подорожні до когось. Хоча вечір наближається. Хто ніччю їздитиме цими шляхами? Ходімо, Лукаше! Відчуваю, що добряче поживимося сьогодні, а як ні, то хоч розважимося. Сподіваюся, це все ж таки дівка, – і огидно загиготів.

Передвечірнє сонце над придорожньою корчмою зустріло їх багряним заревом, що розтікалося яскравими смужками аж ген за небокрай. Праворуч, через безмежне поле, йшла дорога до міста. А ліворуч напирав на корчму похмурий шелестливий ліс.

– У місто піде, – припустив Діян. – Нумо там сховаємося в тій  канаві під лісом!

Засівши у неглибокій ямі поблизу корчми, розбійники уважно стежили за вхідними воротами.

Постать у плащі невдовзі вийшла із воріт, але не справдилися припущення Діяна. Стрімко й впевнено попрямувала в ліс.

Намарно було сподіватися, що лісові сутінки сховають переслідувачів від жертви. Розбійники майже відразу були помічені, щойно вилізли з тої канави й поспішили за темним плащем.

Декілька разів озирнувшись, постать прискорилася та вже бігцем оминала крислаті дерева. Але, мабуть, у той день удача була не на її боці. Темний плащ, що ховав свого власника від людей, зачепився за якусь гілку, й гепнувся втікач у високу траву. Спритний Лукаш швидко наздогнав невдачливу здобич, рвучко схопив за каптур і вражено застиг у німому подиві.

Це була дівчина. До того ж неймовірно вродлива. Лукаш такої краси й не бачив ніколи, але чомусь лице дівоче здалося йому знайомим. Її глибокі очі, мабуть, якогось відтінку кольору неба, невдоволено втупилися в нахабного розбійника. Тонкі губи дівчина злісно стиснула, проте навіть слова не промовила. Туга коса, зв'язана на потилиці, нагадала хлопцеві золотий колос стиглої пшениці. А коли Лукаш почув, як наближається Діян, то  серце його щемно та співчутливо стиснулося.

–  Я ж тобі казав, що це дівка, – захекано прохрипів другий розбійник, підійшовши до дівчини з іншого боку. – Ти подивись, яка вродлива!

Лукаш і сам зчудувався тому, на яку ж красу вони натрапили. Проте крутилася в голові нав'язлива думка, що він уже десь її бачив. Вона була мов ясне сонце серед того похмурого лісу. Але ж зиркала на обох розбійників з якоюсь незрозумілою безстрашною злобою. Маленький кирпатий ніс напружувався й невдоволено сопів. Ох, непроста була втікачка, з характером. 

–  Показуй, що там у тебе в торбі, – гаркнув Діян, зовсім не маючи наміру виказувати ввічливість. Він грубо вихопив торбину й почав безцеремонно витрушувати увесь вміст.

–  Склянки якісь, мішечки, книга, – бубонів собі під носа, передивляючись і викидаючи в кущі увесь той непотрібний крам. – А де золото, коштовності? Гроші хоч якісь є в тебе?

Дівчина повільно відстебнула від поясу схований під плащем мішечок і мовчки простягнула Діянові. Той роздратовано перерахував монети.

–  Ладний мішечок, багацько монет, але для нас двох малувато. Щось не така пожива, на яку очікувалося. Ти може приховуєш ще якесь добро? Мабуть, зараз я тебе обшукаю, крихітко, – ще й нахабно руки потирав безсоромний Діян, наближаючись до дівчини. 

Лукаш із Діяном мали за плечима багато різних злочинів. Але цього разу чомусь скреготнуло по серцю у молодого злочинця, коли він побачив, як безцеремонно облапує старший товариш беззахисну незнайомку. Як рвонув Діян батистову чоловічу сорочку, оголовши дівочі груди. Як проводив нахабно по чоловічих, аж занадто вузьких, як для дівчини,  шкіряних штанях.

– Агов, Діяне, облиш її. Гроші забрали й тікаймо, – намагався припинити те неподобство Лукаш. – Ти ж бачиш, що вона не проста втікачка, хоч і в одязі чоловічому. Матимемо ще через неї халепу якусь.

– Е, ні, друже мій, я цим медовим яблучком поласую сповна, – не припиняв своїх розпусних дій Діян.