Розділ 8

8 Марта

- Я в цьому не вийду! - через пів години заявила я Еммі. Її енергії вистачає на нас двох, а продавчині в бутику тільки кліпають нарощеними віями - вставити за італійкою бодай слово їм не вдається. Проте дівчата були явно задоволені. В той час я як - ні! Бо мені теж не давали слово.
Спочатку я примірила легкий штанний костюм сливового кольору, що вигідно відтіняв моє волосся і ніжну шкіру. З цим я ще була готова погодитись. Але Емма на тому не зупинилась.
- По приїзду обов'язково буде вечірка! - запевняла вона мене. - Ти маєш виглядати як королева, а не як бідна родичка! Ти перлина, берегиня нашого скарбу, ти зобов'язана бути найкрасивішою в той вечір, і нехай Еріка лускається від заздрості, - останні слова вона з хихотінням прошепотіла мені на вухо.
- Я не збираюсь конкурувати нареченою твого брата, - запевнила я дівчину.
- Ти поза конкуренцією, - відповіла вона. - Примір!
Ну з чим я була згідна, так це з тим, що виглядати як бомж я не мушу. І тому вирішила, що все ж придбаю собі одну сукню на ой злощасний випадок, якщо раптом Арсен і справді збере посиденьки на честь приїзду доньки. І так, як Емма була краще обізнана у звичках свого брата, то доцільно було б покластись на її смак.
- Це не твій колір, - безцеремонно заявляє нова подруга, коли я одягнула просту білу сукню. З цінником, який я могла б собі дозволити. І з фасоном, що показував мою скромність і стриманість. Як вишуканий білий може бути не моїм кольором - запитати я не встигла. Бо мені вже підсували зелене коктейльне плаття з паєтками.
- Це кітч! - обурююсь вже я.
- Але тобі личить!
- Я в ньому як змія.
- Гаразд, спробуй це! - підступна Емма подає сукню чорного кольору. Колір мене цілком влаштував. Тож я одягаю запропоноване. І відразу чую: - Вау. А оце те що треба!
- Та пусти мене вже до дзеркала! - Емма ніби умисно стояла так, щоб я не бачила себе повністю.
- В залі є чудове дзеркало! І Арсен оцінить фасон.
- А його то не стосується, - я зиркаю в дзеркало і сама офігіваю. Я знаю, що я худа. Але сукня якось так плавно обтягує всі мої вигини, і водночас демонструє і талію, і груди, і розріз ледь не до середини стегна оголює ногу. Так, що я відразу зрозуміла - в цьому неподобстві я до Арсена не вийду.
- Арсене! - не здається Емма. - Тут потрібна твоя допомога!
- Не треба! - я кулею вистрибую з примірочної. Ще не вистачало, щоб він мій ліфчик помітив, який довелось зняти, щоб одягнути сукню з декольте. Видихнула. І ніби спокійно вийшла в зал. Позаду мене йде Емма, продовжуючи розмірковувати:
- На шию треба якусь прикрасу, може кольє чи кулон, щоб переливався між грудей…
Я її не слухаю. Бо буквально провалюсь в безодню Арсенового погляду. Він нічого не казав. Але я відчувала на шкірі його примарні доторки. Він ласкав оголені груди і шию, пестив стегно, роздягав мене поглядом і заходив так далеко, як я сама собі забороняла думати.
Повітря між нами натягнулось, загускло, так що дихати стало важко. Слина зібралась грудкою в горлі. Навіть мій колишній чоловік ніколи так на мене не дивився.
- Мам, ти як принцеса! - Леся розряджає напругу.
- Беремо, - киває Арсен. І опускає очі. Його груди важко здіймаються. Так ніби він щойно боровся сам з собою. Це приємно. Не має бути, я маю сердитись і дратуватись. Але захоплений чоловічий погляд б'є прямісінько в моє марнославство, роздуваючи його як вітер жаринку.
Я навіть сил сперечатись не маю. Хай вже купує що завгодно. Десь на околиці свідомості маячить думка - що там у нього за наречена, якщо він так на мене дивиться.
- Заодно і це запакуйте! - Емма не тушується, і суне касиру інші сукні.
- Не треба! - пищу налякано я.
- Мовчи, жінко, - обертається грізно Арсен.
Махаю рукою. Чорт з ними. Йду переодягатись, ловлячи на собі заздрісні погляди продавчинь. Напевно думають, що Арсен мій чоловік. Боже збав!
Після шопінгу чоловік як і обіцяв веде Лесю в ігрову зону. Вона радісно мчить до інших дітей в басейн з кульками. А я знесилено падаю на диванчик за столиком кафе.
Емма поруч невпинно розповідає все, що, на її думку я маю знати. Про сім'ю Арсена. Мимо волі прислухаюсь, і намагаюсь бути уважною. Мені ж треба знати з чим зіштовхнусь там. У Арсена старий батько, який зараз керує бізнесом. А ще є дядько Маріо, і кузен Лео. Дядько теж приклав руку до сімейної справи, та згодом продав частину активів брату.
- Тепер Лео мріє викупити ту частку назад. І всіляко вислужується перед татом, - пояснює італійка.
- Він просто сподівається, що колись мій старий змінить заповіт, - втручається Арсен.
- Ти цього не боїшся? - питаю я.
- У мене своїх грошей достатньо. Я не залежу від думки батька чи ради директорів.
Лінія губ стає жорсткою. Я милуюсь нею. Власні губи починають нити. Тому ховаю погляд, щоб Арсен не помітив в моїх очах чогось зайвого і не приписав собі чергову перемогу.
Через кілька годин ми нарешті повертаємось в село. Лесі натерпиться переміряти всі покупки та влаштувати показ мод. Я просто хочу в душ і позбутись компанії Арсена. Сподіваюсь мама сьогодні забуде про гостинність і не запросить чоловіка знову у нас заночувати. Бо це буде занадто. Мені треба перепочинок перед битвою в Неаполі.
Але надії не справджуються. Вивантаживши покупки Арсен впевнено йде в хату.
- У вас тут божественно пахне! - гучно заявляє він. - Це пиріжки?
- З яблуками. - підтверджує мама. - А он там з картоплею і кропом.
- О, тисячу років не їв їх! - Асен хапає з таці пиріжок і жує примруживши очі. А моя мама тане від похвали. От і знайшли ці двоє спільну мову.
- І мені пиріжок! - Леся теж тягне ручки.
- А ти, доцю? - мама повертається до мене.
- Зараз, тільки чай зроблю, - я сухо киваю.
- Ой, ви їжте, - мама хутенько витирає руки об рушник. - А я піду поки не стемніло бурачки прополю.
Знову ніби умисно залишає мене наодинці з Арсеном. Що ж буду його ігнорувати! На зло всім.
Сідаю за стіл, підсуваю до себе пиріжок. І в цю ж мить мені на плечі опускаються чоловічі руки.
- Ти така напружена, - каже він, пробігаючись пальцями по м'язах.
- Хіба з тобою розслабишся? - добре що їсти не почала, інакше б вдавилась.
- О, зі мною можна як завгодно розслабитись, - я не бачу його обличчя, але сам тон - ніби струмом мене прошиває. - Я знаю купу цікавих точок на тілі, - пальці починають погладжувати мою шию. Лагідно, навіть лоскотно, а місцями натискають сильніше. Мені дуже подобається. Навіть хочеться заплющити очі і забути, що все це неподобство робить саме Арсен. Просто поринути в приємні відчуття. Його руки то опускаються до передпліч, то повертаються до шиї, розганяючи тепло. Збираю себе до купки і зусиллям змушую голос слухатись:
- Припини! Цим ти нічого не доб'єшся, - кажу чоловіку.
- Тобто масажу у відповідь не буде? А у мене шия від кермування затерпла…
- Дурний дешевий підкат! - кажу йому я.
- Я просто намагаюсь налагодити з тобою контакт!
- Не з того кінця ти його налагоджувати намагаєшся!
- Хочеш поговорити про кінець?
Мої щоки вже палають. От як з ним можна вести бесіду? Якщо він примудряється розлютити і вибісити мене всього парою фраз?
- Якщо тобі є що обговорювати - то чом би й і ні? - солодко усміхаюсь.
- Це ти на що натякаєш? Не забувай, я все ще тримаю твою шию.
- Моя шия - це все що світить тобі потримати.
- Ти мене провокуєш, - серйозно так заявляє Арсен.
- Придушити мене? - я відверто сміюсь. Ця перепалка мене несподівано починає навіть розважати.
- Ухопитись за щось інше… більш суттєве ніж кістлява шия.
- Тільки посмій!
- І що ти зробиш? - його рука починає сповзати з мого плеча нижче, я вклякаю, сполохано. Він же не зробить цього? Десь тут моя мама і дитина! Я вже бачу як засмаглі пальці по моїй футболці підкрадаються все нижче, і пульс збивається, серце починає стрибати, шкіра під тканиною горить. Треба це спинити… щось сказати…
- Прибери руку, - хотіла крикнути, а вийшло кволо, ніби благаю.
- Бо що? Маарто? Що ти мені зробиш?
- Ухоплю щось у відповідь!
- Звучить дуже страшно, - долоня змикається на моїй півкулі. Стискається і.. Арсен тікає, як нашкодивший хлопчисько.
- Ти догрався! - психую я. Хапаю зі столу покинуту мамою качалку і несусь на нього. - Зараз я тебе похапаю! Зараз так похапаю, що всі ребра перелічу!
- Гей, крихітко, легше! - він тікає від мене навколо столу, вибігає на двір, а я як навіжена несусь за ним з тією качалкою. мріючи прибити самовпевненого гада. Він рже як кінь з моїх потуг, і бідкається: - Марто! Поклади качалку! Я буду кричати і кликати на допомогу!
- І хто ж тобі допоможе? - задихаючись питаю я.
- Ти навіжена! Заспокойся! Мені може бути боляче! У мене ніжна шкіра! - не помітивши куди біжить Арсен перечіпається через миску для собаки, і падає в шпориш. Бити його мені вже не хочеться - запал вийшов, поки бігала.
- А ви що це робите? - від порогу кричить Леся.
- Граємось, - відповідаю я.
- Я з вами хочу!
- Пограй з Арсеном, я краще піду допоможу бабусі город полоти.